Громадянське суспільство і нація
РЕЦЕНЗІЯ
Ігор ЧОРНОВОЛ
Ігор Пасько, Ярослав Пасько. Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси. Донецьк: Східний видавничий дім. – 1999. – 184 с.
Довга і, можливо, трохи незграбна назва презентованої книги все ж ідеально відображає суть того, що намагалися сказати автори. Розглядаючи історію і теорію громадянського суспільства, вони “приземлили” цей матеріал на український ґрунт, а водночас з’ясували причини сучасних негараздів.
У процесі еволюції громадянського суспільства розглянуто американську, британську та континентальну моделі, між якими простежуються конкретні відмінності. Американська модель трактується як найдосконаліша, англійська – як традиційно-еволюційна, континентальна (французько-німецька) – як революційна, де держава довший час випереджала розвиток суспільства.
Обґрунтовується думка: “Європейська історія засвідчила, що без національної ідеї було неможливе становлення модерного громадянського суспільства, як і, навпаки, без громадянського суспільства є неможливим формування сучасних націй”. Окремо розглядається “російська ідея”: як і всім азіатським цивілізаціям, їй притаманні етатизм і релігійно-ідеологічна винятковість.
Наступна частина книги повністю присвячена з’ясуванню проблеми, що зазначена у підзаголовку. Здійснивши короткий історичний екскурс, автори доводять, що до XVIII ст. історія України була абсолютно “нормальною” історією однієї з європейських спільнот. “...Україна, – пишуть вони, – репрезентувала континентальну модель громадянського суспільства і належала до тих європейських країн, у яких сфера громадянського суспільства була обмежена і регулювалась бюрократичною кастою”.
Розвиваючи цю думку далі, автори роблять оригінальні і дещо несподівані висновки. “З початком XVIII сторіччя починається доба деурбанізації України. Причини її найчастіше вбачають в колоніальній політиці Російської імперії. То є слушно. Але причини є й інші, і вони глибші і змістовніші. Справа полягає в тому, що кінець XVII – початок XVIII сторіччя був періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Україні. З точки зору європейських закономірностей, він мусів органічно перейти у фазу урбаністичного Ренесансу. Україна впритул підійшла до цієї фази, але межу урбанізації не здолала. То був виклик історії, на який відповідь дати український народ не спромігся.” Водночас стверджується, що проблема урбанізації нині тісно пов’язана з проблемою відросійщення.
У трьох наступних нарисах розглядається сучасна українська політична дійсність. “З двох можливих варіантів модернізації, – читаємо в книзі, – європейського, що ґрунтується на розширеній політичній участі громадян в суспільних процесах, на протестантській етиці, на впливі суспільства на державу і навпаки, та азіатського варіанту, що спирається на звужену базу політичної активності народу при збереженні інструментів прийняття рішень в руках бюрократії – в сучасній Україні, безперечно, панує другий.” Нині пересічний українець сповідує ідеали, притаманні епосі феодалізму: патерналізм (мрія про опікуна, “великого тата”, хай жорстокого, зате справедливого), осудження “неморальності” багатства й приватної власності (бо відповідно до давнього селянського ідеалу, треба споживати лише вироблене власними руками, а, згідно з поняттям про соціальну справедливість, всі однаково мають бути рівні і бідні), мовчазна терплячість (котра у перспективі може закінчитися ще однією Коліївщиною).
Ситуація погіршується розмитістю духовних орієнтирів і проблемами ідентичності. У цьому контексті особливо вдалим є параграф одинадцятого нарису з ефектною назвою “Українська версія: середньовіччя в комуністичних шатах”. Звідси й пояснення сучасних негараздів. “Людина, котра не є особистістю, може бути лише такою, як усі. Взагалі, індивідуально протистояти низькому у собі: печерному егоїзму, спокусам, хтивості, жадобі, злостивості, агресивності – може тільки розвинена особистість. А така особистість не є масовою у тоталітарному суспільстві. Вона йому не потрібна. Тому загатити, заблокувати все те низьке, що є дисфункціональним для цього суспільства, може тільки тверда зовнішня сила: єдина церква, монопольна ідеологія, тоталітарна держава. І поки все це є – така система незламна. Але якщо наступає криза церкви чи ідеології, втрачають жорсткість тоталітарний контроль і примус механізму державної влади, то настає колапс. Захлинаючись в ірраціональних і моральних втратах, публічність з жалем переконується – те, що колись називалося звичаєвістю, мораллю, правом – все було лише політикою тоталітарної держави. Стала неефективною політика, зникло все”.
Останній нарис – “Українська ідея і духовна парадигма європейської кільтури” – футуристський. Автори переконані, що поза формою громадянського суспільства українська нація не спроможна існувати. Нереальні також надії на розбудову української політичної нації на підмурках російськомовності, оскільки такі дії не лише сприятимуть прищепленню непритаманного українцям архетипу, а й нівелюватимуть залишки їхньої європейськості. Водночас автори переконані, що нація – це культура. “Наші економічні негаразди – то наша драма. Наша культурна ситуація – то наша трагедія. І не від економіки до культури треба йти, а навпаки. Тільки якщо створимо умови для розвитку національної культури, ми отримаємо українську націю з новою елітою, здатною змінити на краще економіку і соціальні умови нашого життя” – це останні слова книги.
Книга не позбавлена літературної вартості. Чимало фрагментів дослідження мають емоційне, навіть апокаліптичне забарвлення (особливо це стосується його “українських” сторінок). Можна здогадуватися, що монографія – наслідок глибоких особистих переживань авторів, які, сприймаючи історію як “вчительку життя” і маючи власну громадянську позицію, відреагували на навколишню дійсність студіями саме в цій галузі. Водночас ця праця є свідченням того, що в Донецьку сформувався доволі потужний інтелектуальний центр зовсім не провінційного штибу, котрий, на жаль, маловідомий у Галичині.
Розмах монографії, її переважно абстрактний характер спричинили окремі недоліки. Розчаровує зовнішній вигляд книги. Бо саме обкладинка формує перше враження про видання. Незрозуміло також, навіщо на форзаці подано репродукцію картини Івана Їжакевича – гайдамацький штурм Умані (та ще й такої низької якості)? А може, стихійний бунт доведеного до відчаю плебсу – це таки те, що нас чекає в майбутньому?
Від загрози неототалітаризму Україну могло б уберегти усвідомлення вартості власної демократичної традиції. Але для цього потрібна співпраця істориків, журналістів і політиків.
|
|
