Україна. Час говорити?
ПОГЛЯД
Віталій ПОРТНИКОВ, Москва
Після мітингової стихії останніх місяців з’являється ідея про те, що тепер потрібні переговори влади й опозиції. Президент Польщі Олександр Кваснєвський обіцяє подарувати нам круглий стіл, за яким наприкінці 80-х проходили знамениті переговори “Солідарності” і ПОРП, які закінчилися безкровним переданням влади і початком реформ. Цей круглий стіл і досі зберігається у Бельведері – резиденції польського президента. Однак я не поспішав би приймати подарунка.
Насамперед тому, що усвідомлюю некоректність історичних аналогій. У Польщі наприкінці 80-х усе було насправді. У нас – усе нібито. У Польщі була справжня авторитарна держава. Навіть місця у сеймі розподілялися за раз і назавжди схваленою квотою між ПОРП та її сателітами. “Солідарності” вдалося змінити цю квоту, що й дало потім можливість здійснити знамениту формулу Адама Міхніка “Ваш президент – наш прем’єр”.
У нас пройшли нібито демократичні вибори – без будь-яких квот. Яким був би результат, якби вибори були справді демократичними, чи не стали би ми свідками успіху лівих, як у Молдові? Цинічне запитання, звісно... Однак не в цьому річ. Головне – в нас уже здійснено формулу Міхніка. Віктор Ющенко при всіх претензіях до нього справді “наш прем’єр” хоча б тому, що його уряд створює об’єктивні засади для формування середнього класу – саме тієї верстви населення, яка відповідатиме за свою власність і свою державу. І побудує “державу насправді”.
У Польщі влада вела переговори із представниками загальнонародного руху, який на початку свого існування провів серію ефективних страйків, об’єднав більшість дорослого населення країни і виступав, практично, від його імені проти купки людей, що монополізувала владу. Виступав після майже 10 років заборони, які, втім, не підірвали його авторитету. Однак польські комуністи не були романтиками – вони не розчулилися раптом, не визнали своїх помилок.
Просто поруч із ними вмирав Радянський Союз, і у випадку розвитку революційної ситуації, як в Угорщині 1956-го чи Чехословаччині 1968 років, у них не було надії на підтримку “старшого брата”. Тому вони вирішили поділитися владою, поки її в них не відберуть. Чи є опозиція такою загальнонародною силою? Чи так уже побоюється влада за своє майбутнє? Чи обумовлена її стабільність зовнішніми, чи все ж таки, насамперед, внутрішніми причинами? Ось запитання, на які варто відповісти перед переговорами.
У Польщі активним учасником “круглого столу” був народ. Люди просто жили цими переговорами і були готові вийти на вулиці, якщо ПОРП не поступиться владою.
У нас більшість населення байдужа до політики. У Польщі більшість усвідомлювала, що живе в колонії, а воліла жити у незалежній державі. У нас більшість уже зрозуміла, що живе у незалежній державі, однак багато хто волів би жити в колонії...Так що наш “круглий стіл” буде черговим вирішенням конкретних політичних інтересів конкретними людьми. Я не кажу, що він не може відбутися, – переговори кращі за бійку на вулицях. Однак паралельно з будь-якими громадськими ініціативами не можуть перериватися два процеси – діяльність уряду з економічних змін у країні і законотворча діяльність Верховної Ради із забезпечення цих змін. І для опозиції найважливішим сьогодні було б, як не парадоксально, сформувати в парламенті більшість, готову підтримати уряд та унеможливити розправу з ним. Хай це і не найкращий кабінет – кращого за даних обставин не буде. І хай інтереси опозиції тут збігаються з інтересами Президента – ну, що поробиш? Не лізти ж у петлю тільки тому, що Президент не збирається вішатися?
Оце і є головна вимога будь-якої розмови із владою: не заважати змінам, а забезпечувати їх. Якщо опозиція прийде на такі розмови не з прапорами і списком портфелів, а з економічними і політичними законопроектами, із чіткою програмою перетворень на майбутні роки – владі доведеться рахуватися з такою опозицією.
|
|
