Бачиш, які часи настали
СТОРОЖ
МАЙКЛ
Мій співрозмовник, пан Зеник, представник досить неромантичної і непопулярної серед молоді професії – сторож. Правда сторожем він став через обставини, точніше – через матеріальну скруту, адже за професією він інженер-технолог.
Але про це він розповість сам. На додаток скажу, що розмова наша відбувається на території однієї з фірм, майно якої стереже пан Зеник.
Картина майже типова для Львова часів великої депресії. Офіс фірми – це вагончик, який стоїть на території недіючого заводу. Ніякої зайвої реклами.
Вона й непотрібна, адже основна діяльність таких фірм – не виробництво, а перепродаж уже готового.
– Як я став сторожем ? А досить просто, якщо говорити про спосіб. Прочитав оголошення у газеті “Bаш Магазин” про вакансію на фірмі, назву говорити не буду, а то вони мене ще виженуть і навіть тих копійок не заплатять.
– Якщо не секрет, пане Зенику, скільки це – копійки у розумінні зарплатні сторожа?
– Не секрет, це 65 гривень. Не смішно. Але що я маю робити? Ти не повіриш, але навіть на таку роботу була черга з трьох чоловік. Взяли мене, бо їм треба було чоловіка старшого ніж 55 років.
– У чому причина такої специфічної вікової вимоги? Ви що, мали якийсь тест здати на профпридатність?
– Усе набагато простіше. Як мені пояснив шеф: “Молоді крадуть. Людина старшого віку не буде красти, та й лазити не буде без потреби. Такі люди вже мають сім’ю і тримаються роботи”. Але чого там триматися. Ходиш собі і дивишся. Якби хтось дуже хотів щось украсти, то й так би вкрав. Але як? Треба було б підігнати кран, бо це ж будівельні матеріали, а не канцтовари. Техніку треба. Я тут лише ходжу, щоб якісь бомжі чи наркомани не залізли. А зі справжніми злодіями і бандитами в шефа має бути якась угода чи домовленість.
Сам розумієш. Фірма, яка нічого не виробляє, тільки фасує і перепродує готові будматеріали, просто так не може існувати. Це ж і коню зрозуміло. Це, до речі, не найгірший варіант. Ходив я тут на одну контору, також за оголошенням. Треба було вантажити метали, але платити обіцяли тільки після десяти днів, а не спочатку. Я їм кажу, ви що, хлопці-аферисти, мене за Чебурашку маєте?
– Пане Зенику, вибачте мою темноту і наївність, але як можна проіснувати на якихось 65 гривень – оцю вашу чисто символічну пенсію (хоча є люди, які й цього не мають)?
– Символічна чи не символічна пенсія, але треба якось жити. Умерти я завжди встигну. Тому, якщо тебе це цікавить, скажу – я підробляю, де тільки можна.
Колись стояв на базарі – один чоловік попросив і заплатив, бо він сам не міг світитися з товаром. Де він його вкрав, я не цікавився. Мені заплатили і добре.
– Якщо це не велика таємниця, що то був за товар ?.
– Не секрет, то були лампочки за дуже малу ціну і тому товар скоро пішов.
Правда, були деякі неприємні деталі, але то не для преси. Ще газетами одного часу приторговував, але потім перестав – стало невигідно. До того ж, я діставав ці газети майже задарма. Людина, яка мені їх давала, фактично виносила їх із друкарні. Крім того, я ще колекціоную телефонні картки і продаю їх колекціонерам з Києва, Харкова. Наші жлоби зі Львова просто тобі не заплатять. Самі шукають і завжди хочуть тебе надурити. Знову ж – це не великі гроші і йдеться не про якийсь там заробіток, а про те, щоби протягнути ще якийсь час. Добре, що моя жінка мене розуміє... Деколи й жити не хочеться.
– А Ви не пробували поїхати десь на заробітки. Наприклад, на північ Росії чи на південь Ізраїлю ? Ви, я дивлюся, на вигляд ще не зовсім інвалід, ще на чоловіка подібні, можете фізично працювати?
- Усе правильно. Заробітки – то непогана справа, і я де тільки не їздив після того, як “Полярон” закрили. Був я і в Пермі, і в Комі, і в нас на Сході, і в Польщі. В Ізраїль, правда, не їздив. Був би молодшим, то, може, б і спробував махнути в Ізраїль, а так поки що по сусідах наших мотався. Зрозумій одне, так теж довго не витримаєш, бо то робота на знос. Здоров’я можна зіпсувати цілком. Там ж умов ніяких. Після роботи ні помитися, ні відпочити, ні поїсти як слід. Бригада сама собі готує їсти, сама дивиться за житлом і сама думає, що робити у вільний час, якого майже немає. Робота, робота, робота. Я вже не такий молодий і сильний. Не дай Бог, якісь перебої зі здоров’ям. Що робити? Хто там у тундрі буде тебе лікувати? Тут прийшов з роботи, телевізор подивився, помився, поїв як людина. Одна біда – роботи у Львові нема. Бачиш, які часи настали – працюю сторожем за 65 гривень. Як притисне біда, доведеться знову в далекі світи їхати. А що робити?
|
|
