|
ADVERTISEMENT
Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org |
|||||||
|
| ||||||||
Служитель свого народуПОДВИГМарія ШИКЕРИНЕЦЬ, Анжеліка СЕРДЮК
Чому навіть священик? Та, мабуть, тому, що саме праця священика була найбільшим табу так званого соціалістичного суспільства. Мало того, що священиків всілякими правдами і неправдами намагалися ізолювати від суспільного життя, поставити на службу комуністичного режиму, їх ще й переслідували. Тому чоловік, який у ті грізні часи ставав духовним отцем, мав бути щонайменше відважним. Тільки велике бажання служити Богові і своєму народу в період панування в Україні комуністичної влади спонукало багатьох молодих людей піти стежкою пастиря людських душ. Одним із таких палких проповідників Божої істини у той час став сьогоднішній протопресвітер Личаківського деканату, декан, митрофорний священик Степан Гриньків. Одвічне гамлетське питання “Бути чи не бути?” постало перед отцем Степаном тоді, коли він молодим парубком повернувся з війська. Скромному і надзвичайно вимогливому до себе хлопцеві важко було дати однозначну відповідь сільському священику, коли той запропонував йому піти вчитися у семінарію. На той час Степан Гриньків уже встиг щиро полюбити церковне життя, адже одразу ж після повернення з війська служив паламарем. “Та бути священиком для мене означало щось недосяжне,” – щиро зізнається отець Степан. Він дуже хотів поповнити ряди студентів-семінаристів, проте через свою надзвичайну скромність вагався, чи є достойним такого високого, на його думку, покликання. Звісно, сумніви, які мучили хлопця, були даремні, оскільки і священик, і вчитель (друг та наставник молодого паламаря) не бачили серед своїх односельчан більш достойної кандидатури. Адже саме Степан організував сільських хлопців на ремонт усіх хрестів і капличок, які були знищені “комуністичною бандою” в рідному селі Великополе на Яворівщині. А було їх немало – аж 24. Отже, переборовши всі свої сумніви, Степан став студентом Луцької духовної семінарії. Тут на третьому курсі молодий семінарист уперше відчув безжальне колесо партійної машини, коли в 1960 році його виключили із духовного закладу. Причиною виключення стала стаття, яка з’явилася 12 лютого 1960 року в газеті “Радянська Волинь”. Автор статті критикував Степана Гриньківа і ще двох студентів семінарії, називаючи їх буржуазними націоналістами, які плачуть за бандерівцями. З великою гіркотою пригадує зараз отець Степан той день, коли після виходу у світ сумнозвісної статті його викликали в КДБ. Прагнучи спровокувати молодого семінариста, йому показали малюнок із біблійної розповіді, де Ісак хоче вбити свого сина, мовляв: “Що то за батько?” Очевидно, намагаючись викликати в такий спосіб у молодої людини зневіру, комуністичні молодчики призабули свою легендарну розповідь про героїчний вчинок Павлика Морозова, де дуже доречним є питання : “Що то за син?”. Вчинок Ісака був продиктований любов’ю до Бога – найбільшої доброти і справедливості на землі, а вчинок Павлика здійснений в ім’я комунізму – найбільшого світового монстра. Після виключення із семінарії настали довгі роки поневірянь у пошуках кращої долі по землях Сибіру. Але після повернення додому отцеві Степану все-таки вдалося прийняти свячення. Уперше це сталося з рук православного єпископа Миколая. Будучи твердо переконаним греко-католиком, Степан Гриньків не міг висвятитися у греко-католицького владики, оскільки не мав зв’язку із забороненою на той час Греко-католицькою Церквою, яка існувала у підпіллі. Та, як тільки ченець-редемпторист Михайло Винницький повідомив йому про це, отець Степан пішов до таємного греко-католицького єпископа Василя-Всеволода Величковського і склав присягу на вірність католицькій вірі. Так, будучи офіційно священиком Православної Церкви, Степан Гриньків залишався насправді греко-католицьким священнослужителем. Про те, що отець Степан є підпільним греко-католицьким священиком, здогадувалися. Саме тому його часто переводили з однієї парафії на іншу, незважаючи на всі його заслуги. А здобутків було чимало. Так, у 1974 році, в селі Завидовичах (Городоцький р-н), він відремонтував унікальну на Галичині архітектурну пам’ятку, у селі Угри того ж району збудував захристію у церкві. А відремонтувавши церкву в селі Яричів (Кам’янко-Бузький р-н), фактично врятував її, оскільки Божий храм уже був у аварійному стані. Отець Степан гордиться тим , що є націоналістом. Він категорично заперечує тотожність українського націоналізму із шовінізмом, стверджуючи, що справжній націоналіст – це той, хто любить своє до загину і цінує чуже до безмежності. Тому як священик-націоналіст, він не міг байдуже дивитися на занедбану стрілецьку могилу у Щирці. На власні гроші священик замовив хрест на цей останній притулок борців за волю України, а згодом разом із громадою встановив і освятив його. Саме під час церемонії освячення над Щирцем уперше замаяв жовто-блакитний прапор. Перед тим, як встановлювати хрест, отець Степан порадився з тодішнім владикою і той йому сказав: “Може, почекай, доки з Риму приїде Горбачов.” Але рішучий парох категорично відповів: “ Не чекаю ні хвилини!”. Зробив багато священик і в часи незалежності України. Будучи щирецьким парохом, отець Степан з благословення Блаженнішого Мирослава Івана Кардинала Любачівського заснував у Львові чотири греко-католицькі громади: церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці на Пасічній (1992 р.), церкву Положення пояса Матері Божої на вулиці Виговського (1993 р.), церкву Всіх Святих Українського народу на вулиці Петлюри (1994 р.), церкву Вознесіння Господнього на вулиці Володимира Великого (1995 р.). Біля кожної церкви заплановано поставити резиденцію пароха і народний дім. Продовжував священик відновлювати могили борців за волю України. Так, у Пустомитах ним було відновлено дві могили полеглих воїнів УПА, а в Великополі чотири могили і криївку проводу ОУН, де поліг Осип Дяків (Горновий) – наступник Шухевича. Сьогодні, уже будучи деканом Личаківського деканату у Львові, отець Степан продовжує будівництво церкви і резиденції священика на Пасічній. Нещодавно він створив тут Братство тверезості. Сам духовний отець іще з 1955 року, як він каже, не мав у роті навіть чарки горілки, яку вважає великим злом для українського народу. У кімнаті декана-митрофорія ми побачили багато прекрасних картин, які він малює у хвилини дозвілля. Можна тільки здогадуватися, як важко йому все це дається, адже зараз унаслідок хвороби у священика немає обох ніг. Крім цього, отець Степан переніс два інфаркти. Однак при погляді на цю людину ви ніколи не скажете, що їй бракує сил. Життєвої енергії цього отця вистачило б на десятьох. Основним кредо життя отця Степана є твердження, що священик не може бути працівником, він мусить бути служителем, адже недаремно Ісус Христос сказав: “Не ви мене вибрали, а я вибрав вас”. Тому все своє життя він служив і служить народу. |
|
|
