Мистецтво чи банальність?
МОНУМЕНТИ
Андрій ДОРОШ
Ще у часи Другої світової війни практичні американці на обкладинках підручників для військових пілотів друкували лаконічну пораду: “Коли не знаєш, що робити – не роби нічого”. Хоча з того часу минуло більш як піввіку, ми так і не спромоглися засвоїти це гасло, а далі керуємося традиційним: “Збудуємо невідомо що, але збудуємо неминуче”.
Дивлячись на конкурсні проекти пам’ятника В’ячеславові Чорноволу, показані в Етнографічному музеї, мимоволі згадую ще одну фразу, висловлену одним вельми ерудованим викладачем Львівської Політехніки, який радив оголосити бодай п’ятдесятилітній мораторій на будівництво монументів в Україні. Підстав для цього цілковито вистачає.
По-перше: часто занадто близько ми стоїмо до тих, кого хочемо увічнювати. Багато найсуттєвішого в них заступають нам чисто житейсько-побутові дрібниці (підозрюю, що багато з того, що вони самі вважали у житті найважливішим, загал буде не в силах розгледіти й усвідомити).
По-друге: з досвіду наших сусідів, скажімо, Польщі, бачимо, яким непростим є шлях боротьби за істину, як часто на ньому чорне нерозривно переплетене з білим навіть у вчинках найпереконаніших борців (і тут ми не становимо жодного винятку).
По-третє: у масовій свідомості розуміння величного, прекрасного і т.п. з бігом часу підлягає уточненням, на початку іноді вельми суттєвим. Навіть така суспільно динамічна і далеко не одна нація, як американці США, монумент Свободи спорудила через сотню років після її здобуття. І по-четверте: чи ж нам, які живуть у букеті розмаїтих перманентних криз, тратитися на монументи?
Звертаючись до конкретних проектів, треба констатувати, що серед них нема ані одного вирішення, яке переступало би рамки банальності як у формі, так і у виборі місця. Мимоволі напрошується питання: а чи обов’язково пам’ятник В. Чорноволу мусить бути фігуративним? Монументів динамічних чи малодинамічних в Україні більш ніж достатньо, невже ніхто не здатний спромогтися на символ?
Правда, винайдення символу лаконічного, величного й зрозумілого для багатьох вимагає від авторів (як скульптора, так і архітектора) значно вищої культури, інтелігентності, таланту та й просто праці, ніж у пересічній ситуації. Але якщо нам потрібна річ небуденна (не просто для галочки – “встановили – оплачено”), то чому не звернутися до тих, хто зможе? Це буде дуже повчальним і для багатьох корисним, якщо конкурс вкаже на якогось майстра різця з Чернівців або Хмельницького (особисто я не мав би нічого проти, якби пальма першості дісталася скульпторові з Латвії чи Вірменії)...
Ще повертаючись до місця встановлення пам’ятника. Горнення усіх монументів до середмістя – це явна ознака нашої “миргородщини”, де, крім ярмаркового майдану, більше не існувало престижних місць. Чомусь нікого особливо не вражає, що, наприклад, у Москві монумент одному з найбільших письменників Росії – Льву Толстому встановлений на Пироговській вулиці – майже в годині ходи від центра. Акурат В. Чорноволу можна було б спорудити модерний монумент у нових районах, скажімо, на рондо того ж проспекту Чорновола, який неминуче стане (уже стає!) однією з головних артерій міста. Скидаючи поглядом ситуацію в цілому, хотілося б побажати, аби критика жвавіше прихилилася до участі в пошуку оптимального вирішення, наслідком чого ми, нарешті, мали б хоч один монумент, гідний епохи, яку представляв В’ячеслав Чорновіл.
Щодо іншого пам’ятника – Богородиці-Покрови, то конкурс на його розробку опинився поза колом уваги ширшої громадськості (можливо, через те, що відбувається він у молодіжно-спортивному комплексі при Покровській церкві на Личакові) і засвідчив винятково легковажне, щоб не сказати зухвале, ставлення до висунутих вимог митців.
Замість канонічної фігури Покрови (хто не уявляє, як вона повинна виглядати, того скеровую до церкви села Лішні біля Дрогобича, – демнянські каменярі знали це добре), пропонуються найрозмаїтіші варіанти Оранти, Умиління і т.ін., аж до вельми контроверсійних поз, які викликають асоціації із театром оперети .
Настала пора зрозуміти, що конкурс – це не замовлення чергового об’єкту через художній комбінат, де він більш-менш благополучно переповзе через суд соратників, які добре пам’ятають, що “рука руку миє” і що ці об’єкти (ніяк не хоче рука писати, що це твори вічного мистецтва) років через десять-двадцять благополучно повернуться в стан щебеню, з якого й постали.
Сам матеріал (бронза) насуває думку, що йдеться про щонайменше століття, а як на те, то й ставлення автора до своєї праці повинне бути відповідним – не лише зі студіюванням канонів сюжету й глибоко зосередженим продумуванням усіх, навіть найдрібніших деталей і подробиць композиції.
Для сприйнятного розв’язання цієї проблеми не гріх апелювати по допомогу до найповажніших наукових та релігійних інституцій. Спроба створення серйозного релігійного монументу, яка на перший погляд видасться легкою й доступною, насправді повна проблем і запитань, для успішного вирішення яких потрібно колосального такту і праці.
|
|
