Кінець романтичного періоду
МЕЛЬНИК
“КАМАЗ”, поставлений поперек траси Золотоноша-Бориспіль, уночі 25 березня 1999 року закрив “романтичний” період історії новітньої української держави. Усе життя В’ячеслава Чорновола було непересічним. Непересічною стала і його смерть. Багатьом він тоді стояв на заваді, щоб можна було повірити у випадковість цієї катастрофи.
До кінця вісімдесятих я знав про В.Чорновола із самвидавів, закордонних радіопередач та пасквілів радянської пропаганди. Весною 1988 року я мав можливість особисто познайомитися з паном В’ячеславом під час однієї із дискусій, згодом мені доводилося виступати поряд з ним на перших львівських мітингах, зустрічатися на засіданнях Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка.
Тоді він навіть кілька років був членом ради нашого Товариства. Згодом ми разом працювали у першому складі ради Львівського крайового Руху. Визнаю чесно, мене часом лякала його радикальна та безкомпромісна позиція з багатьох питань. Проте ми всі були вдячні йому за те, що на його прикладі вчилися позбуватися найогиднішої спадщини радянського режиму – страху.
Пригадую одинадцять років тому нараду у вагоні потягу під час поїздки до Хуста на фатальне засідання Великої ради руху, коли НРУ вперше розколовся на “республіканців та демократів”. У переповненому купе плацкартного вагону група новообраних депутатів обласної ради радилася, кому очолити новий демократичний склад обласного парламенту. Тоді, здається, вперше від нас прозвучало: “Вам і карти в руки, пане В’ячеславе!”. Вважаю, що це був вдалий вибір. Незважаючи на те, що “треті совєти” не змогли виправдати усіх сподівань. Але не забуваймо, в яких умовах доводилося працювати Львівській обласній раді І-го демократичного скликання. Більшість “полум’яних революціонерів” виявилися фатальними урядовцями. А “старі кадри” дбали лише за свої інтереси, нерідко до того виконуючи накази спецслужб. Окрім того, В’ячеслав Чорновіл багато часу приділяв роботі у Верховній Раді і зробив вагомий внесок у розробку та прийняття Декларації про державний суверенітет України та Акту проголошення незалежності України. Під час президентських виборів 1991 року він набрав чверть голосів виборців України, незважаючи, що його соратники по Народній раді теж розшарпували національно-демократичний електорат. Але основним завданням його виборної кампанії було здобуття якнайбільшого числа голосів за незалежність у Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року – цьому справжньому святі нашої незалежності.
У своїх спогадах один із товаришів по табірній недолі згадував, як на запитання “Чи став би Чорновіл президентом Самостійної України? “ В’ячеслав Максимович відповів, що хотів би бути краще редактором опозиційної газети.
Тому, можливо, і передав він у 1992 році найвищу владну посаду на Львівщині іншим людям, а сам очолив найбільшу тоді опозиційну силу – Народний Рух України. Роки партійного керівництва практично не змінили характеру В.Чорновола. Під час нашої зустрічі на День Злуки 1999 року не побачив у нього того снобізму та самокрасування, які стали характерною особливістю більшості сучасних політиків, все та сама рухливість, легкість думки та мови і скромна зовнішність інтелігента. Можливо, часом романтичний ідеалізм та емоційність, довіра до інших дещо заслоняли об’єктивну оцінку людей і ситуації, але до нас лише тепер починає доходити, що за людина жила поруч з нами, не перестаємо дивуватися його здатності доходити до глибинних чинників політичного процесу.
“Я вважаю, що за розколом Руху стоїть фінансово-економічний клан, який готується до вирішальної битви за владу в недалекому майбутньому. Це клан, куди входять великі банкіри. Фінансував рухівський розкол віце-прем’єр С.Тигипко. У клан входять люди, близькі до керівництва НБУ. Я не кажу – Ющенко. Я кажу – близькі. Ці люди вважають, що прийдуть на зміну нинішній номенклатурі, хоча не всі надаються для цього...
Наш розкол ініціювали, я так думаю, з одного боку, Євген Марчук, а з другого – команда президента. Або й він сам... І саме тому, що я не піддамся владі, вони й вирішили замінити Чорновола в НРУ кимось слабшим. Каюсь, але я сам підказав фігуру слабенького...” – ці слова В’ячеслава Чорновола зафіксував за кілька годин до трагедії на трасі Золотоноша-Бориспіль диктофон одеського журналіста Леоніда Капелюшного. Можемо лише пожалкувати, що це інтерв’ю керівництво НРУ не оприлюднило відразу після смерті В.Чорновола.
Тоді воно могло б дещо змінити в українській політиці і вплинути на хід президентських перегонів 99-го року. Як нам бракує людини такого масштабу у проводі національно-демократичних сил! Зараз, здається, витворилася прірва між трьома поколіннями. Старші діячі, які пережили “романтичний період”, далі продовжують чіплятися за провідні крісла, намагаючись будь-якою ціною продовжити свою екзистенцію у політиці. Середнє, прагматичне покоління, яке встигло пройти комсомольську школу, цинічно робить кар’єру та заробляє гроші, намагаючись відтіснити суперників будь-якими засобами. Одночасно підростає молода генерація, яка вже не встигла пройти комсомольсько-піонерський вишкіл та намагається добитися “ПРАВДИ!”. Для більшості з них не існує вже страху та неволі, вони знають, чого хочуть і, врешті-решт, досягнуть того.
Нинішня ситуація в Україні дещо нагадує ситуацію листопада 1918 року. Гетьман Скоропадський теж втрачав владу, яка трималася на німецьких багнетах та місцевих олігархах, і гарячково шукав опори в союзі з Росією. Опозиція так і не визначилася, чого вона хоче, але на хвилі народного невдоволення відважилася скинути гетьмана. Галицьких січових стрільців, які тоді були конче потрібні для придушення польського заколоту у Львові, “рожева” опозиція використала для здійснення перевороту як єдино реальну силу.
Тому і не дивно, що панічний переляк перед галичанами-бандерівцями настільки вкорінився у кров київських можновладців, що ті з переляку наказали хапати усіх молодих людей, хто сідав до львівського потягу.
Як колись під Крутами, так 9 березня у Києві молодих кинули у вир боротьби.
Багато відчуло на своїх плечах міліцейські кийки та посмакувало тюремною юшкою. Тепер вони стали мудрішими. І, можливо, саме серед цієї молоді підростають зараз справжні лідери, яким доля визначить стати провідниками держави у ХХІ столітті.
Бо найвищий час, щоб з’явилася особистість, яка могла б замінити В’ячеслава Чорновола, і... сягнути далі. Бо скільки ще можна чекати, щоб в Україні, нарешті, настала українська влада! Бог дасть нам, урешті-решт, розуму бути єдиними і сильними задля нашої найбільшої справи – Самостійної Соборної України.
А якщо таки станеться найгірше, і решта України не захоче стати вільною та попроситься до Москви, мусимо знайти в собі мужність і здійснити свій європейський вибір, принаймні для Галичини.
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
