BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 23 БЕРЕЗНЯ 2001 року |

Червоне Яблуко для Лілі

СВІТ ДИТИНИ

Ігор КАЛИНЕЦЬ

У 50-х я вже ходив до школи у Ходорові. Навчився читати і навіть щось випозичав у шкільній бібліотеці. Ціле щастя, якщо можна було дістати українську народну казочку, бо переважала література на зразок “Павлика Морозова” чи “Сина полка”. І от, не знаю звідки, вдома появляється комплект “Світу дитини”, правда, вже не пригадаю, за які роки. Зрештою, хіба дитина на це зважає? Журналів було багато – читання вистачило на довший час, бо можна було вертатися назад і перечитувати. Це були найсвітліші дні мого доволі неспокійного повоєнного дитинства: читалося запоєм. Бо всі розділи були цікаві – українська історія, дитячі пригоди, маса різних пригод (таких навіть тепер немає у дитячих часописах). Світ мій побільшав, розширився, появилася спрага на українську довоєнну книжечку для дітей.

І от саме в цей час, коли я розкошував отим “Світиком”, який невідомо звідки взявся в нашому домі і так само невідомо куди подівся, незнайома мені родина Хом’яків зі Львова “мандрувала” на Сибір. Вивезення ставали майже буденністю, ми самі чекали кожної ночі на несподіваних гостей і все було напоготові: й одяг, і якісь продукти, сухарі...

Нам пощастило, але чотирирічній Лілі Хом’як – ні. Вона (разом із дідусем, бабусею, старшим братом і мамою) опинилася у пересильній Замарстинівській тюрмі. Батько вже був заарештований і засуджений на 10 років. Звичайна історія. Маленька Ліля ще не вміла читати і, напевно, не гортала “Світу дитини” чи якихось інших довоєнних дитячих видань. Адже всі ті книжки і журнали коли не спалювалися, то ховалися надійно. Зовсім не дитячий світ відкривався для неї: вона запам’ятала людей у сірих шинелях і з сірими злими очима, що не розмовляли, як це їй видавалося, а гарчали. До того ж – чужою мовою. Дивно, дівчинка не боялася їх, бо поряд були всі рідні.

Окрім, на жаль, татка. Він, на ім’я Іван, колишній стрілець УГА, що здобув освіту у Вищій фінансовій школі, був неприхованим українським патріотом і мусив за це поплатитися. Його ж родина була майже вся вивезена у Сибір. Ліля про це довідалася згодом, як і про те, що в 1939 році батькові вдалося врятувати від грабунку музейної цінності речі родини Потоцьких, передавши їх до Тернопільського музею, де вони зберігаються донині. Від дитячих очей не приховалося, як плакали жінки і дівчата, хоч робили це крадькома, аби ніхто не побачив, десь у куточку.

А потім всіх повезли у товарняках на схід, невідомо куди. Скільки вже написано спогадів про ті жахливі етапи – найбільш нелюдські евакуації з усіх, які зафіксувала історія. І скільки б не було тих спогадів, завжди додається щось нове. Бо мала Ліля у тому товарняку, в холоді й голоді, на мить віднайшла втіху – шпаринку у стіні, бо вікна були наглухо забиті дошками.
Вона припала до щілинки – і жорстокий недитячий світ відкрився дитячим очам: “Я бачила поодинокі дерева, дерев’яні будиночки, що підсліпувато дивилися на світ розбитими вікнами, затуленими якимось ганчір’ям, людей у сірій обдертій одежі, замурзаних дітей, що якимось не дитячим байдужим поглядом дивилися на вагони. Це вже була чужа земля. Вітер лоскотав око, набігала сльоза, а я все дивилася і дивилася”. Зближувався чужий світ. Звичайно, був скандал, коли конвоїри довідалися про шпарку, її негайно забили дошкою. Добре, що нікого не покарали.

Село Кондратьєвку у Хабаровському краї довкола дошками не обіб’єш... Та, зрештою, цього і не потрібно було робити: вивезені опинилися в ізольованому світі, ізольованому совєтськими порядками і незбагненними віддалями. Не буду описувати всіх дитячих вражень Лілі, бо вона це сама зробила у своїх спогадах. Це дитячий світ тисяч і тисяч малих українок, силою вирваних із рідних домівок, з рідного краю. Це тисячі і тисячі розлучених сімей і родин...

Коли дівчинці пішов сьомий рочок, сталася трагедія: загинула її мама.
Найкраща з найкращих! ... “У чистій свіжій одежі, умита, з гарно укладеним кольору воронячого крила волоссям, вона була така гарна, що навіть обпалене сонцем обличчя не псувало її надзвичайної вроди”... Та, зрештою, гарна чи негарна – це мати, кохана, мила, добра. Та, що співала українських пісень...
Загинула в той день, коли від батька вперше прийшов лист. Чи встигла вона його прочитати?

Я розкошував у “Дитячому світі”, а згодом зачитувався “підпільним” А. Чайковським, Ю. Опільським, вона ж – Ліля (або Лідія) Хом’як – у шість років пішла до школи, звичайно, російської. Ще у п’ять років кохана мама придбала для неї таки ж російський буквар. Слова не вельми добре складалися, бо були чужими. Української книжки ніхто не мав. Який там уже рідний дитячий журнал!
Щастям було позичити у бібліотеці “Козу-дерезу” – теж чужою мовою. І мама перекладала. Однак дівчинка нетерпеливилася: поки мама прийде, поки попорається в хаті – а Ліля сама взялася дочитувати казки. І з не меншою насолодою, аніж я, ковтаючи старі українські видання, поринула у читання. Це ж усе-таки були українські казки, хоч і чужою мовою, це був український дитячий світ. І коли дівчинка з успіхом закінчила першу чверть, то отримала у нагороду скупі ласощі.

Але там було Яблуко, велике, червоне Яблуко. Поза сумнівом, українське Яблуко. Те, з оповідок, із казок. І дарма казав дідусь, що Яблуко з Китаю.
Дитяче серце не могло з тим погодитися... І мені видається, що те гарне Яблуко було для неї тим же, чим для мене “Світ дитини” – символом утраченого чогось рідного, що відчувалося не стільки розумом, як серцем...

У 1956 році Ліля разом із ріднею повертається на Батьківщину. Нелегке то було повернення! Та все ж... Брат влаштувався у Червонограді на шахтах.
Паралізована бабця з дідусем у Поморянах якось вибороли одну кімнатку у старій хатині. Ліля у Львові замешкала з татом, що повернувся з ув’язнення, і пішла до 5-го класу. Вона признається, що багато читала, бо ця розкіш була безкоштовною. Перша книжка, яку дівчинка прочитала українською мовою, була “Тарасові шляхи” Оксани Іваненко. Потім Андрій Чайковський – “За сестрою”. Не будемо перераховувати всього, що читала допитлива дівчинка, спрагла знання про Україну, її історію.

Але ті перші враження від прочитаного настільки глибоко запали в серце, що не здивуємося, що першою книжечкою у серії книжечок “Світу дитини” була повість А. Чайковського “За сестрою”. Звичайно, редактор відновленого журналу “Світ дитини” врахувала і шкільний попит на цю повість, але й піддалася, очевидно, сентименту свого серця. Не будемо зупинятися і на фактах біографії майбутнього редактора “Світу дитини”: праця на заводі і навчання на вечірніх курсах “Львівської Політехніки”, згодом – праця інженером-конструктором (фах, до речі, за покликанням). Одруження з книголюбом і мистецьким колекціонером Ярославом Лемиком розширило світ пані Лідії: вона надолужувала прогаяне.

Світ її доньки Роксоляни – це був справді український світ дитини, без “Піонєрскіх зорєк”, “Мурзілок”, без дєдушкі Мороза... Але скільки українських дітей, навіть у добрих галицьких сім’ях були покалічені шаленим агресивним світом російсько-совєтського виховання. Важко було дитині уникнути цього чужого натиску: книжки, журнали, дитячі фільми, музика, шкільні програми і “позапрограми”. Росли покоління духовно понівечених. Українського було мізерно, а щиро українського, здається, і не було цілком. Залежало це хіба від бабусь і дідусів – від тих, що виховувалися в інші часи, в іншому дусі, на патріотичній українській книжечці, у греко-католицькій церкві. Тих, що пам’ятали “Дзвінок”, “Світ дитини” чи “Малого приятеля”....

На початку 90-х років, коли спадала ейфорія національного відродження, українська дитина практично не мала нічого, хіба що з’явилися нові букварі чи читанки для шкіл. Інколи виходили якісь популярні історії України, переважно передруки довоєнних, щось завозилося із діаспори. Це було добре, але цього явно було замало. Галицька дитина, не кажу вже про українську в цілому, не мала можливості укомплектувати свою бібліотечку, навіть шкільну, не мала жодного свого журналу. Були спроби їх видавати (напр., “Дзвінок” чи “Мавпа Фрузя”), але видання обривалося на 1-му чи 2-му числі. Ситуація виглядала катастрофічною. Зрештою, як і з дитячим кіно, розвагами, музикою тощо.

У провідників щойно зорганізованого Конгресу Українських Націоналістів виникнула думка заснувати дитячий часопис, який би виховував у національному та християнському дусі. Взятися за таке видання було запропоновано Лідії Лемик. Пропозиція була дещо ризикованою, бо пані Лемик не була ні літератором, ні журналістом, не була навіть педагогом. Однак вибір виявився вдалим. Повагавшись, вона почала з того, що поринула у приватні та наукові бібліотеки, щоби зібрати матеріал для дитячого часопису на початок. Праця її захопила, вона звільнилася з роботи на заводі й повністю віддалася майбутньому журналові. У “Шляху перемоги” в кінці 1993 року появляються сторінки-вкладки “Світу дитини”. Так-так, саме “Світу дитини”. З-поміж різних довоєнних видань Лідія Лемик обирає за взірець саме цей журнал. Вона вирішує воскресити його. У січні 1994 року виходить перше число часопису. Захоплена цим виданням, головний редактор відродженого “Світу дитини” ще занадто багато уваги вділяє давнім авторам. У журналі домінують передруки творів для дітей галицьких письменників. Поновлюються традиційні рубрики “Світу дитини”.
Журнал читають не тільки діти, але й бабусі та дідусі – з розчуленням: вони впізнали свій улюблений “Світик”.

Та час має свої вимоги: уклад життя української родини не той, що був до війни. Та й діти кінця століття також інші. Львів, на жаль, не може похвалитися письменниками, які б виключно працювали для дітей. Тому чимало матеріалу подає сам редактор (підписано то повним іменем, то криптонімом Л.Л.) – опрацьовує історичний, етнографічний чи календарний матеріали, достосовуючись до нового часу, його потреб. Але все-таки є письменники, що принагідно згадують про існування малого читача: Оксана Сенатович, Ірина та Ігор Калинці, Микола Петренко, Марія Людкевич, Роман Хоркавий. Дехто із них допомагає створювати дитячі чи юнацькі газети (“Діти Марії”, “Галицьке юнацтво”). Щораз більше зростає їх вага у “Світі дитини”: часто редактор замовляє у них твори на ту чи іншу теми. Постійно дописують науковці (С. Стельмащук із Дрогобича) чи журналісти (Кость Чавага), сучасні художники також залучаються для оформлення. Журнал прихиляє до себе, на свої сторінки, і талановитих дітей.

Журнал поволі, але впевнено завойовує дитячий читацький світ – і не тільки у Галичині. Він не є задорогим для бідної української родини чи такої ж шкільної бібліотеки. На жаль, журнал не має багатих меценатів, аби похизуватися найновішими досягненнями поліграфії, дорогими кольоровими сторінками. На жаль. Це ще раз свідчить, як мало розуміють можновладці потреби українського дитячого часопису, який був би на рівні подібних собі у країнах, де є таке розуміння. Надзвичайно важко виборює місце під сонцем “Світ дитини”. Його існування (щомісячне!) вже восьмий рік – це подвиг редактора Лідії Лемик і ще кількох осіб, що працюють або співпрацюють із часописом. Тільки фанатична любов до дітей, тільки фанатична відданість журналу забезпечує життя останнього. Вісім років без державного сприяння! Це важко уявити людині, яка знає непривабливу для українського друкованого слова ситуацію в Україні. Не хочу збиватися у цьому похвальному слові редакторові Лідії Лемик на голу публіцистику. Людина, що була обкрадена в дитинстві з української книжечки, вже вісім років пропонує нашим наймолодшим читачам цілий світ: то української історії, то іншої етнографії, то нашої музики, поезії, прози, гумору, забави. Світ, виповнений не жорстокістю, цинізмом, як це маємо на кожному кроці, а добром, християнською мораллю, патріотизмом.
“Світ дитини” вибудовує душу маленького українця у брутальній навколишності – і це дає надію, що згодом дорослий світ буде кращим.

Р. S. Конче хочу до свого похвального слова додати: “Світ дитини” почав видавати і свою серію ошатних книжечок. Це – А. Чайковський “За сестрою”, І. Крип’якевич “Пригоди Юрка Козака”, І. Липа “Казки”, Ігор Калинець “Таке собі”. Незабаром вийдуть друком у цій серії казки Ірини Калинець, “Маленький дзвонар із Конотопа” Л. Полтави, “На весь Божий рік” – збірка релігійних оповідань та переказів зі “Світу дитини”.

POSTUP - ПОСТУП
№46 (704),
23 БЕРЕЗНЯ 2001 року

ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата Поступу
·Місто без води
·СБУ "розбушувалося"

ПОГЛЯД
·"Львів на межі техногенної катастрофи"
·Борис Тарасюк: Захід нам не допоможе
·Куди ми йдемо?

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Підозрюваний у вбивстві Білозіра дає свідчення
·Обласна влада контролюватиме НПК "Галичина"
·Зафіксовано зниження безробіття
·Ситуація у в"язницях є вибухонебезпечною
·Нафтоторговельні компанії об"єднуються
·КІЛЬКА СЛІВ

НАША СТОЛИЦЯ
·АРХІВАРІУС
·СБУ "розбушувалося"
·Податковий кодекс необхідно приймати без обговорення податківців?

ПОСТУП З КРАЮ
·Прощання з екіпажем Мі-8
·ФБР проведе експертизу "таращанського тіла"
·Чи випустять Юлію Тимошенко?
·Закарпатці хворіють
·КРАЙ

ПОСТУП У СВІТ
·СВІТООГЛЯД
·США виганяють 50 російських дипломатів
·Музей Івана Павла ІІ
·Гібралтар хоче незалежності
·У ЄС узаконили нерівноправність

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·МВФ зрозумів, що помилявся, й обіцяє виправитися
·"Газпром" подав до суду на Україну
·Рекорди швейцарських годинників
·Падіння на біржах - до дешевих джинсів
·СВІТ

ГАЛИЦЬКИЙ ПОСТУП
·Червоне Яблуко для Лілі

АРТ-ПОСТУП
·Кольори середньовічного сакруму: золото, азурит, кіновар
·Унікальний скарб може бути втрачений?

АВТО-ПОСТУП
·НОВИНКИ
·Європу "накриє" хвиля японських авто
·Рудольф Дизель - людина і "двигун"
·"Даішники" стануть чемнішими?

СПОРТ-ПОСТУП
·Господарі льоду перемагають
·Чотири тури - чотири лідери
·ФК "Львів" продовжує сходження
·То де усе-таки гратиме Шевченко?
·ФУТБОЛ

ПОСТ-FACTUM
·КАЛЕНДАР
·Кліп Мадонни і Гая Річі заборонено показувати на MTV
·Найпопулярніший у світі одяг