Зразкове подружжя
КЛУБ КОМІСАРА БОНЦЯ
Худенька літня жінка тулилася на краєчку кухонного табурету, щохвилі втираючи рясні сльози:
– Ми з Михасем, – най земля йому пером, – сорок літ прожили душа в душу, – тихенько схлипувала вона. – Дітей нам Пан Біг не дав, але ми не гнівили Бога і тішилися одне з одного. Одразу, як побралися, Михась наполіг, аби я лишила працю. А я ніколи з ним не сперечалася, хоча й робила тоді домашньою вчителькою в заможних і мала втричі більший, як він, зарібок. Але мій чоловік твердив, жи не годиться жінці утримувати хлопа, і жи до всього доробиться сам. І як сказав, так і зробив: гарував, яко скажений, і від простого конціпієнта доробився-таки до керуючого справами великої будівельної фірми.
Усього рік лишався йому до емеритства, і коли б не тамтой випадок, скоро мались би щасливу, покійну старість. І чи мають тоті люде серце? Та забери всьо до нитки, а вбивати пощо?
І пані Катерина Витрикушева знову залилася слізьми. Бонцьо співчутливо поохав, а там пройшов до кабінету, де поліційний експерт Пфіфер акурат завершував збадання.
Усі полички в кабінеті було забито спортивними пугарями, а килим над канапою завішано медалями за перемоги у розмаїтих змаганнях.
– Так-так, – почув з-за спини смутний голос пані Катерини. – Замолоду Михась був спортовець перша кляса: і ровериста, і атлет, ще й у копаного м’яча бавив, як той Гапольон. Понавиборював цілу купу тотих цяцьок і щосуботи замикався в ґабінеті і бавився з ними. Це був єдиний покій, що ні я, ні покоївка не мали сюди вступу. Михась щотижня власноруч чистив свої нагороди.
А я собі думала: най ся бавить. Як хлоп так тєжко гарує, тож мусить мати якусь розривку. І він завше по тому ніби молодшав на двайцять років. От лише кілька востатніх тижнів я все частіше виділа його похнюпленим і перемученим.
Навіть спортовими цяцьками не тішився. Я вже й дочекатися не могла, поки піде на пенсію і матиме спокій. Аж тут таке... – пані Катерина затулила очі фартухом і знову зарюмсала.
– Як це сталося? – спитав Бонцьо, дочекавшись, поки вона трохи заспокоїться.
– Михась був зачинився в ґабінеті, а я поралася на кухні. Десь о шостій пішла спитатися, чи не вип’є зі мною кави зі свіжою сметанкою. Аж раптом чую з-за дверей, жи він там має з кимось розмову. Дуже ся здивувала, бо як тамтой “хтось” міг зайти, жеби я не помітила? А тут Михась як гукне:
– Заберіть ножа! Наґло заберіть ножа!
І як заволає нелюдським криком! Я перестрашилася і ну кричати і шарпати двері ґабінету. А їх зачинено зсередини. Тоді вибігла в садок глянути до вікна.
І що я виджу? Вікно прочинено, а Михась лежить у фотелі з великим цізориком у грудях!
– Пфіфере, що там у вас? – обернувся Бонцьо до поліційного експерта.
– Всьо дуже дивно, пане Юзьо. На руків’ї ножа немає жадних відбитків. І взагалі, у покої нема жадних слідів грабіжника!
Бонцьо ще раз перейшовся кабінетом і підняв з підлоги стирочку, що нею небіжчик зазвичай чистив свої нагороди.
– Пане Катерино, чи котрісь із призів украдено?
– Та нє, пане комісаре, ніц не пропало. Хоча серед тотих цяцьок були доволі цінні.
– Гм-гм! Тож відбитків немає, слідів грабіжника немає, ніц не пропало... А чи був ваш чоловік застрахований?
– Так, у страховій аґенції “Щасливий випадок”. І на кругленьку суму. Але пощо мені тоті гроші, як Михась уже не жиє!
І вона з плачем упала в фотель.
– Так, – за хвилю промовив комісар Бонцьо. – Здається, я вже втямив, що тут направду сталося. Але хтів бим спершу перебалакати з особистим лікарем пана Михайла Витрикуша.
А ви як гадаєте, про що збирається розмовляти комісар Бонцьо з лікарем покійного Витрикуша і що насправді сталося в його помешканні?
Відповіді наступного четверга.
Відповіді на кримінальну загадку “Випотрошений сейф”, вміщену в “Поступі” від 15 березня: Помічник Кенца змовився із прибиральницею і виконав знимку сейфа в натуральну величину. Її закріпили навпроти замкової шпари так, аби сторож думав, що це і є сейф. А вранці прибиральниця Зоня пришла на роботу першою і заховала знимку.
Л. А.
|
|
