Режим у наших головах
ШУРХАЛО
Найбільше в теперішній ситуації обурює не репресивність режиму, а пасивність та безініціативність мас. Погано навіть не те, що люди не вірять у можливість змін, набагато гірше, що вони не хочуть нічого міняти.
На початку лютого мені довелося провести кілька днів у наметовому містечку на Хрещатику і поспілкуватися з тими, хто підходив поговорити з учасниками акції протесту. Найбільше, що хвилює в сучасній політичній кризі багатьох людей: хто після Кучми? Дуже багато пересічних громадян упевнилися у безальтернативності цього політичного діяча, про існування якого більшість з них років десять тому навіть не здогадувалася. Тижневик “Дзеркало тижня” влучно підмітив ці настрої, відобразивши їх у заголовку “Чи є життя після Кучми?”. Аргумент, що відбудуться чесні вибори і ми виберемо собі президента, абсолютно не спрацьовує. У можливість чесних виборів майже ніхто не вірить.
Натомість звикли до стабільності і безальтернативності, звикли сподіватися “аби не гірше”, до безвиході. Люди не вірять, що можуть вирішувати власну долю і дуже упереджено ставляться до тих, хто закликає до активної дії. Натомість дуже люблять порозмірковувати про те “кому це вигідно?” і “хто за цим стоїть?”.
Де коріння цієї проблеми? У ХХ столітті послідовно винищувалися активні та буйні – громадянська війна, голодомор, дві світові війни, репресивна радянська система. В інтересах трудящих совдеп нівелював активних і досяг у цьому неабияких успіхів. Пригадую, в часи мого дитинства слухняні і розважливі на витівки веселунів обурювалися: “Не всіх дурних війна забрала”.
А українські селяни ще й досі у проблемних ситуаціях згадують: “Хто при німцях жив, той і зараз живе”. Народ, наріжним каменем світогляду якого є постулат “аби не було війни”, мабуть, єдину її користь убачає в тому, що вона усунула занадто активних, буйних, незручних. Ті, що залишилися, прагнуть лише неучасті та на рівні підсвідомості бояться будь-яких змін і трансформацій.
Показовим у цьому плані було голосування за Кравчука на перших президентських виборах. Залишивши при владі в державі стару політичну еліту, співвітчизники по-дитячому наївно прагнули долучитися до нового, нічого не змінюючи.
Зрештою, навіть контреліти в ті часи були налаштовані аж надто конструктивно.
Після парламентських виборів 94-го року теперішній прес-секретар Форуму національного порятунку Олександр Кривенко на сторінках редагованого ним тоді “Post-Поступу” скрушно зітхав: мовляв, галичани обирали до парламенту не фахівців у податковій галузі чи дипломатії, а “вождів для відпору кочівникам”. Цікаво, що він скаже тепер, коли всіляких фахівців у Верховній Раді хоч греблю гати, а політиків, спроможних підняти маси на боротьбу, політиків по-справжньому бракує?..
Лідери опозиції добре усвідомлюють, що боротися треба не стільки з Кучмою, скільки із системою, яку він уособлює. Відтак вони думають над тим, як змінити Конституцію і перетворити Україну в парламентсько-президентську республіку, як провести ротацію еліт. Але перш за все треба думати над тим, як змінити систему у головах більшості співвітчизників. Змінити їхнє ставлення до держави, до влади, зрештою, до самих себе. Лідери суспільства є його копією, “плоть від плоті”. І доки не зміняться самі українці, доти вони матимуть таку владу, як зараз, доти їх очолюватимуть якісь посередності з директорсько-завгоспівським менталітетом, шахрайськими повадками і сленгом а-ля “мер в законє”. Це так само однозначно, як і те, що войовничі та нарвані чеченці матимуть на чолі у себе політиків на кшталт Джохара Дудаєва чи Шаміля Басаєва. Здібності та дії можновладців визначаються не тільки тим, чого ми прагнемо від влади, але й тим, чого і як ми вимагаємо. Тож, якщо зараз не переламати ситуацію насамперед у людських головах, думаю, колись, через кількадесят років, наші завчасно перестрашені нащадки казатимуть: “Хто при Кучмі жив, той і зараз живе”.
Дмитро ШУРХАЛО
|
|
