Львівський художник Роман Романишин: Реальна Японія інша, ніж на репродукціях
ВРАЖЕННЯ
Перше, що впадає в око у Японії: практично, немає туристів з Європи чи Америки. Японія у межах своїх кордонів продовжує бути країною закритого типу, тому англійською майже ніхто не говорить, їм вистачає своєї японської.
Для приїжджих це створює надзвичайно неприємний мовний дискомфорт: людина губиться. На будинках немає нумерації, англійською дублюються лише головні лінії метро, не можна ні зорієнтуватися по карті, ні спитати. Бажано постійно носити зі собою готельну картку з адресою або номер мобільного телефона людини, у якої гостюєш. Коли у вагоні метро, де приблизно 300 людей тільки троє не японців, то почуваєш себе дещо незатишно. Правда, ходити навіть по ночах у Японії абсолютно безпечно.
Японці спокійні і толерантні, навіть коли напідпитку. Чомусь існує думка, що японці не п’ють. Неправда, п’ють, особливо по п’ятницях. Але п’яний японець, який “не відрубався” на місці, намагається чим тихше і чим швидше дістатися додому. Якщо йому у цій ситуації зустрінеться полісмен, то ексцесу не буде: поліція спокійно підкине його додому, щоби зняти проблему.
Друге, що помічає українець у Японії: це дуже дорога країна. Оплата готелю, гіда та інших туристичних послуг рівнозначна двом-трьом турам по Європі. Ментальність у японців працює також за абсолютно іншою схемою. Вони, наприклад, не розуміють запитання “Чи ви віруючий ?”. Їхня релігійність настільки природно вплетена в культурний шар, що для них це просто абсурдне запитання. Тут невідомо, де закінчується традиція і починається справжня віра.
Реальність у Японії зовсім інакша, ніж ми звикли вибудовувати за репродукціями чи літературою. Перше, що відчувається, коли ти виходиш на вулицю Токіо (26 млн.мешканців) – це те, що їх ДУЖЕ багато. На території Японії, яка заледве дорівнює, може, пів-Україні, сьогодні мешкає 130 млн. населення, а в Росії, для порівняння, – 150 млн. З цієї території 80 % – гори. Решта території – це міста і рисові поля. У японських містах європейцям досить складно орієнтуватися, бо вони, практично, не мають центру у нашому розумінні.
Особливість японців: вони не можуть їсти жодного іншого рису, крім японського. Для японців, які зважають на нюанси, інші сорти неприйнятні: коли у Японії неврожай рису, вони просто мучаться.
Ще одна особливість – їх постійно трусить. Тому забудова, в основному, одно-двоповерхова. Тісненькі, маленькі. Сейсмостійке будівництво шалено дороге, його дозволяють собі тільки великі фірми або дорогі готелі. Ці споруди теж особливі, хоча ззовні виглядають як звичайні хмарочоси. А насправді це металевий стержень, на який начеплені окремі приміщення: таке собі “Лєґо”. Тому тут так мало залишилося старовини. Тому тут прийнято будувати з дерева. Тому улюблена приказка мешканців столиці: “Справжній токієць грошей на завтра не складає”. Тому японці так цінують красу сейсмостійких пейзажів. Хоча тут є дерев’яні храми, збережені з кінця VІІ століття.
На пам’ятки архітектури в організованих японців є своя ціннісна шкала, яка дуже чітко регламентує фінансування. Найвищий щабель – національна скарбниця, на яку бюджет виділяє гроші необмежено: скільки треба. Що цікаво, поняття “національний скарб” поширюється не тільки на пам’ятки мистецтва чи архітектури, а на живих людей також. На сьогодні там мешкає близько 80-ти людей, чиє життя та вміння Японія вважає своїм національним скарбом. Це, в основному, ремісники, що володіють давніми секретами. Але там є і кілька художників, і кілька музикантів.
Але основне, чим Японія одразу відрізняється від будь-якої країни світу, – це наявність ЗАПАХУ. Цього нічим не можна замінити, через це японець ніде у світі, крім Японії, не може відчути себе вдома. Постійний запах океану, до якого всюди близько, змішаний із запахом рисової соломи циновок плюс запах водоростей, які як компонент входять до улюбленої японської їжі – суші, яку вони їдять на сніданок, обід і вечерю – це створює той неповторний колорит, який неможливо відчути опосередковано – через телевізор, літературу, мистецтво. Щоби визначитися, чи любиш ти Японію, туди треба приїхати.
P.S. Дещицю японського світу протягом кількох тижнів зможуть побачити й львів’яни на виставці світлин Андрія Накорчевського “Мандри тіла, мантри душі: люди та дерева Сходу” у КМЦ “Дзиґа”.
Н.К.
|
|
