НЕАНДЕРТАЛЬЦІ
ДЕПРЕСІЯ
У хитрих і працьовитих японців є таке симпатичне прислів’я: “Якщо людину добре помити, нагодувати й одягнути в більш-менш пристойний одяг, то вона й думати почне зовсім по-іншому”.
У сучасному львівському варіанті це приблизно виглядає так: після десятигодинного робочого дня – дуже багатьом доводиться працювати на трьох роботах – ви приходите додому, наприклад, на Сихів чи Скнилів, чи ще гірше, Рясне. Йдете, як це не сумно звучить, пішки, грошей на маршрутку у вас уже з 1998 року немає (затримання зарплати і постійне зростання комунальних послуг роблять свою справу). Після більш ніж годинної прогулянки на свіжому повітрі ви в буквальному сенсі застаєте мертву тишу і глупу темноту. Світла в мікрорайоні немає, його вимкнули. Такий нюанс, як ваша регулярна за нього оплата, суттєвої ролі не грає (спробували б ви не платити, його у вас просто виріжуть і потім доведеться доплачувати за встановлення 14 гривень плюс пляшка горілки майстрові, який прийде це робити. Аналогічна ситуація із телефонною станцією).
Немає у вас світла, немає і теплої води в крані. Котельня потребує електроенергії. Тепер запитання на кмітливість – як можна привести до ладу свій одяг при свічках (у кого вони є), без праски і прання? Не працює пральна машина – можна прикласти руки, але в темноті це проблематично.
Найгірша проблема – що робити з культурною програмою, куди подіти голову. Як мозги завантажити вічним і мудрим у тотальний темряві? Добре тим, хто має старе радейко і може послухати щось більше, ніж FM. Про те, щоб нагодувати себе і помитися, при такому стані речей уже навіть не йдеться. Незручно, та голод свою справу зробить. Додайте до цього, що мало не щодень на місцевому рівні вам обіцяють вимкнути воду, світло і газ, а на вищому державному рівні вам загрожує революція, державний переворот чи, що веселіше, військова диктатура. Природа також не тішить – глобальне потепління, землетрус в Індії, Сальвадорі, Антарктиді, цунамі на островах Папуа-Нова Гвінея. Комахи якісь невідомі раптом з’явилися в Донецькій області. Ще трохи, і нам узагалі гаплик. Спати вночі страшно.
Питаня перше – що може думати під таким пресингом людина, яка, живучи у ХХІ столітті, відчуває себе папупасом або ще гірше, неандертальцем. Газети, книжки, підручники при свічках не читаються, не вчаться якось при свічках діти. При виключеному телевізорі й радіоприймачі, для більшості громадян єдиному джерелі інформації, не надто культурно збагачуєшся. Хтось скаже, може, й на краще, що діти не бачать “Бандітский Перербург” чи нову серію про “Мєнтов”, але випуски новин також народ не бачить і про те, що робиться у столиці на Хрещатику, має досить слабке уявлення. Десь щось почув, хтось щось сказав.
Питання друге – що може зробити, виготовити, витесати, придумати, написати, зліпити, намалювати чи навіть навчити така людина, яка давно перестала себе відчувати чимось більшим, ніж робочою версією гомо-сапієнс, версією, запрограмованою на працю і виживання, але не на творчість і життя. Життя у сенсі більшому, ніж просте біологічне існування. Всі заклики про правду чи справедливість, у щоденній гонитві за шматком хліба народ чує, але не до кінця розуміє, бо змучений, бо втомлений настільки, що вже не реагує на жодні зовнішні і внутрішні подразники. Тому всі ці цілком справедливі закиди щодо пасивності, нерозумності і неправильності вибору з боку радикалів падають на мокрий пісок щоденної сірості нашого життя, наповненого абсолютною відсутністю перспектив для більшості, свідомості, яку ніщо світле не живить.
Народ якось цієї мови і цього революційного запалу не розуміє. Хоче, дуже хоче, часами всім серцем бажає, але, прибитий нашими щоденними катаклізмами й катастрофами, не може.
Михайло МИШКАЛО
|
|
