"Деяким міліціонерам подобалося бити студентів..."
СВІДЧЕННЯ
Те, що довелося чути на прес-конференції, організованій у громадському комітеті “За Правду!” від людей, які кілька діб перебували у столичних СІЗО, було справді моторошним. Складалося враження, що люди розповідали про події не сьогоднішні, а принаймні тридцяти-сорокарічної давності. І після цього важко сказати, що ми живемо в демократичній країні.
“Мене і мого колегу Тараса затримали на вокзалі. Ми збиралися сісти у потяг. Тарас мав пов’язку “Правди!”, а в руках тримав жовто-блакитний прапор. У приміщені вокзалу на нас налетіли п’ятеро осіб у цивільному і брутально нас відлупцювали. Тарасові дісталося більше, бо він ніс стяг, – розповідає художник Саніслав Цимбалюк. – Усе це супроводжувалося матюками і фразами: “Що, правди захотіли?”. Потім нас поставили обличчям до стіни і провели обшук. Під час обшуку мені розбили мобільний телефон. Так ми простояли близько сорока хвилин, коли до нас привели ще трьох затриманих. Потім нас усіх разом повантажили в “стакан” бобіка (він розрахований на двох осіб, а нас було п’ятеро) і повезли до Залізничного райвідділу.
Це було ввечері 9 березня. 10 березня нас почали допитувати. Спочатку мене допитували троє слідчих, які не назвали ні своїх прізвищ, ані посад. Під час допиту усі троє били мене. Били руками і ногами, били гумовою палкою по голові. Вони хотіли, аби я свідчив проти себе. Та й просто били зі злості, звинувачуючи мене в тому, що я розмовляю українською, і в тому, що я зі Львова приїхав до них, до Києва. Залякували. Потім прийшов заступник начальника того райвідділу, а, може, це був і не заступник, а сам начальник. Він теж брав участь у побитті і робив це затятіше від інших. Згодом він узяв великий металевий лом (не знаю, скільки він важить) і кілька разів вдарив мене цим ломом. Після цього я підписав папір, де визнав себе винним за статтею 173 і написав, що справді стояв у залі і матюкався.
Я дуже вдячний народному депутатові Дмитрові Чоботу, який фактично піклувався про нас і займався нашими справами.”
Камецький Тарас, реставратор ікон, згадує:
“Мене затримали 9 березня ввечері на вокзалі, коли я збирався сісти на потяг і їхати до Львова. Після того, як я разом із іншими простояв близько сорока хвилин обличчям до стіни, з розставленими руками і ногами, не маючи змоги навіть поворухнутися. Мене теж відвезли у Залізничний райвідділ. У відділі нас облаяли і побили. Потім запхнули до камери, розрахованої на 8 осіб, де було 23. Потім ми давали свідчення. І коли я підписав той папір, зайшов перший заступник начальника райвідділу і безбожно побив мене. Мене били руками, ногами, ломом. Били по голові, по спині і боках.Я їм казав, що реставратор ікон і виконував роботи для Михайлівського золотоверхого, до Успенського собору. Дякувати Богові, по руках вони мене не били, бо я чув від тих, з ким разом перебував у камері, що інших били по пальцях. Мене били і говорили: “Ти приїхав шукати правду? Ось тобі правда!”.
На мене чинили дуже сильний психологічний тиск. Мені казали, що коли я хочу побачити свого десятимісячного сина, то мушу підписати все, що вони скажуть.
Суд наді мною переносили тричі, бо мій адвокат вимагав документів, які не були представлені, і тому 5 діб мені присудили тоді, коли до кінця мого затримання залишався один день. І ще одне: до Львова я повернувся без паспорта – в Києві його у мене вилучили і не повернули.”
“Я перебував у тому ж райвідділі, що й Станіслав та Тарас, – це вже Ярослав Рап, студент Львівського національного університету ім. Івана Франка. – До розповідей про страшні побиття я хочу додати про цілковите безправ’я затриманих. Коли на суді (а суд, який відбувся, важко назвати цим словом, це була швидше пародія) я попросив адвоката, то засідання суду перенесли на наступний день. Наступного дня до зали суду мене привели з запізненням, і я не мав змоги перекинутися зі своїм адвокатом навіть кількома словами. Ще більшим абсурдом були звинувачення, які полягали в тому, що я разом ще з трьома хлопцями йшов по вулиці і голосно лаявся, чим ображав міліціонерів. Насправді з цими трьома я побачився вперше тільки у машині, куди мене кинули після затримання.
Умови, в яких нас тримали, були просто жахливими (досить того, що три доби ми фактично нічого не їли). Та окрім фізичного насильства (а били нас немилосердно 2 дні поспіль) на нас чинили страшний психологічний тиск. Ті люди, які проводили допити, казали, що в тюрмі знаходиться Тарас Чорновіл, а також вся опозиція, що всі вони дають свідчення, і що я теж повинен. Від нас вимагали зізнаватися в речах, яких ми не робили. ”
“Більшість студентів, які потрапили в руки міліції, знали свої права, але це їм нічого не давало, – доповнює Петро Великопольський, студент Львівського економічного коледжу. – Коли мене привезли до райвідділу, я вимагав пояснень, чому мене затримали. Однак мені нічого не відповідали, вони взагалі не звертали уваги на мої слова. На суді я вимагав, щоби все, що там відбувається було належним чином задокументоване. Суддя підняла на мене очі і спитала: “Ти знаєш свої права?”, я відповів: “Так”. “То тоді тобі 5 діб”, – відповіла вона. Так само нас затримували. Я піднімався ескалатором у метро, а люди в цивільному без посвідчень, не кажучи, хто вони, підбігали, хапали, кидали обличчям до землі і били ногами. Нам погрожували кримінальною відповідальністю, тим, що ми будемо сидіти 2–3 роки, вимагали свідчити проти себе, і знання нами наших прав нікому не допомогло. Деяким міліціонерам подобалося бити студентів, це було видно”.
Записала Тетяна НАГОРНА
|
|
