Журналістських посвідчень на всіх не вистачить
Працівники пера поки що залишаються у статусі "священних корів", але вже незабаром можуть перетворитися на об"єкти полювання
ВРАЖЕННЯ
Дмитро ШУРХАЛО
“І на сторожі коло них поставлю слово”, – сказав великий поет, мабуть, передрікаючи розвиток інформаційних технологій. Тож, хоча за ґрати я потрапив через те, що виконував свої професійні обов’язки журналіста (збирав інформацію для написання матеріалу), СЛОВО таки оберігало мене упродовж всіх п’яти діб перебування під вартою. Мені поталанило, що я журналіст: мене не били, як студентів, на мене не так тиснули слідчі, як на унсовців. Бувалі люди, з якими довелося сидіти у спецприймальнику, саме з моєю присутністю пов’язували раптове покращання умов утримання: наявність матраців та ковдр, краще харчування (замість хлібних котлет – по півсардельки). Радіючи моєму передчасному звільненню, вони на повному серйозі хвилювалися, що після мене зникне і це незначне покращання.
Значною мірою саме статус журналіста дозволив мені вийти через п’ять, а не п’ятнадцять діб. Хочу сказати, що на момент мого звільнення принаймні в четвертій камері київського спецприймальника залишалося четверо людей, котрі, як і я, безпідставно отримали по 15 діб ув’язнення “за нецензурну лайку”: Славко Коптєв, Володимир Хомашко, Максим Пелих (всі троє – молоді хлопці з Харкова) та Василь Дмитрович Урсуляк із Чернівців. Сподіваюся, що на час написання цих рядків вони вже вільні. На жаль, на сторожі коло кожного слово не поставиш... Воно наразі захищає (та й то відносно) лише своїх носіїв.
У наш час журналіст навіть за ґратами залишається такою собі “священною коровою”, яку краще не ображати. За кілька годин до звільнення мене викликала на допит кримінальна міліція. Спочатку слідчий поводив себе доволі грубо, почавши розмову із запитання: “Писати вмієш?”. Але довідавшись, що перед ним журналіст, якому до того ж тільки-но дзвонила Ніна Карпачова, раптом став дуже коректним. Натомість якийсь суб’єкт, який зайшов до кімнати під час допиту, сказав, що точно бачив мене “там”, і спитав: “Звідки ти?”. Хамство цієї публіки мене “дістало”, і я, у свою чергу, запитав, хто він такий – і чому мені “тикає”. У відповідь мій співрозмовник страшенно обурився і, бризкаючи слиною, почав обіцяти, що він мені “це” запам’ятає. Утім, почувши від свого колеги, що я журналіст, одразу ж десь пішов.
До речі, слідчий кримінальної міліції, який писав із моїх слів пояснення, так і не назвав свого прізвища, аргументуючи це тим, що я можу написати про нього в газеті. “Опери” явно невдоволені тим, що їх роботі (а точніше, методам, до яких вони звикли) заважають уповноважена з прав людини Ніна Карпачова, депутати та адвокати. Хлопців можна зрозуміти: вони стільки “нарили”, а тепер усе це хочуть поставити під сумнів і піддати розголосу. Репресивні органи бояться, що про їхні антизаконні дії стане відомо. Цим пояснюється і моє затримання, і те, що під час масового побиття людей біля Республіканського стадіону “беркутята” розбивали фото- та відеокамери (так мені розповідали очевидці).
Ті, що при посадах, а це переважно люди “совдепівського розливу”, ніяк не можуть пристосуватися до необхідності працювати по-новому. На інформацію та її носіїв досі намагаються впливати адміністративно. Найбільше в цьому плані потішив донецький губернатор Віктор Янукович, який, як передало Радіо “Свобода”, в умовах “кучмагейту” (по суті, інформаційної війни проти режиму) не вигадав нічого кращого, ніж запропонувати поновити на підприємствах та в установах політінформації. Чого ж у такому разі очікувати від працівників спецпідрозділів міліції, яким розв’язали руки?.. Журналіста, який ставить незручні запитання, справді легше затримати, ніж обґрунтовувати йому свої протиправні дії.
Роль журналістів у теперішніх подіях надзвичайно велика. Зараз доля країни значною мірою залежить не від дій влади та опозиції, а від того, як ці дії буде відображено на шпальтах та в ефірі. Від нас не вимагається якихось надзусиль. Нам просто треба бути чесними, не надто переймаючись тим, що через це можна наразити себе на неприємності. Пам’ятаймо, ситуація є нетривкою, а приклад сусідньої Білорусі – для декого спокусливим. Тож правила гри в політику можуть змінитися.
Я, наприклад, не здивуюся, якщо в правоохоронців виникнуть нові запитання до мене, а також якщо журналісти зі “священних корів” перетворяться на об’єкти полювання.
|
|
