"Вдова" не так весела, як сороміцька
ОПЕРЕТА
Яким ГОРАК
Іван: У вас болить карман, а у мене душа. Нині у публічності понизився смак і виросла байдужість до старого літературного репертуару. ... Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого! Ніхто не хоче думать і страждать; нині всі хочуть весело жить, і закривають очі, і затуляють вуха, щоб не бачить і не чуть стогону наболілої людської душі! А на цьому веселому грунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного...
І. Карпенко-Карий. “Житєйське море”
Кожна афіша з повідомленням про нову театральну прем’єру підсвідомо настроює на святковий настрій, готує до отримання нового естетичного задоволення. Із таким небуденним піднесенням поспішав на прем’єру “Веселої вдови”. Та очікуване прикро розминулося з побаченим.
Думку поновити виставу “Веселої вдови” щасливою не назвеш. Сам твір Легара помітно поступається відомим оперетам Й. Штрауса (“Летюча миша”, “Циганський барон”) та І. Кальмана (“Сільва”, “Принцеса цирку”). Відсутність цілісної, продуманої музичної драматургії – риса, яка відрізняє твір Легара від названих зразків – робить з усієї оперети ланцюг хоч приємних для слуху, проте однотипних і малояскравих мелодій, які тут же й забуваються. Винятком є хіба знаменитий канкан. Та, очевидно, при поновленні вистави театр керувався не якістю твору, а більш приземленими інтересами. Що й зрозуміло: така постановка не потребує багато коштів, а простому, навіть далекому від музики, слухачеві вона буде значно доступнішою, аніж серйозна повнометражна опера. Робиться ставка саме на залучення широкого кола слухачів. Та хіба театр повинен пристосовуватися до рівня слухача, чи навпаки – слухач повинен тягнутися до все вищого мистецького рівня театральних постановок, який задається з кожною прем’єрою? Чи не доцільніше було збагатити репертуар новим серйозним оперним полотном замість того, щоб розмінюватися на постановки оперет, до того ж не вельми якісних?
Та абстрагуймося на якийсь час від якості твору й допустімо, що рівень виконання мав би скрадати ці недоліки. Але й тут картина невідрадна. Не вдаючись у докладну характеристику виконавців головних ролей, зазначимо, що ще в розмовних діалогах слухачі сяк-так могли дослухатися і зрозуміти, про що йдеться, проте в музичних (а тим більше в ансамблевих) номерах внаслідок чи то акустики, чи то невдалої дикції артистів годі було зрозуміти словесний текст. Сухою і схематичною виглядала й акторська гра. Показовими в цьому сенсі були обидві любовні сцени, де актори не запропонували ніякого сценічного руху, бодай якоїсь динаміки почуттів, а, стоячи обнявшись, наче вкопані, співали дует, дивлячись на диригента...
Оперета – жанр розважальний. Але водночас є межі пристойного, які переступати не слід. А саме такий ризикований крок було запропоновано у виставі - маю на увазі сцену з канканом. Ще викидування ніг з-під спідниць було терпиме. Та, коли танцівниці обернулися до публіки плечима і, задерши спідниці, почали виляти тими місцями у білих панталонах, про які сором у пристойному товаристві говорити, – дехто з глядачів не знав куди подітися від сорому. Курортну публіку це, звичайно, задовольняло. Актори, раді старатися, повторювали цю “екзикуцію” ще не раз. “Хліба й видовищ!” – згадалося при цьому античне гасло і думалося: невже наш рівень упав настільки, що подібні дійства викликають фурор? Якби це ще відповідний для цього заклад, а це ж, прецінь, храм елітного мистецтва, який пишається традиціями і недавно відсвяткував ювілей! Та й розвага не означає розпусту.
Вистава, незважаючи на веселий і розважальний зміст, стала, на жаль, сумним показником того, наскільки впали музично-естетичні смаки як публіки, так і музикантів, і ніякі почуття, крім сорому, огортати після такого не можуть.
|
|
