Холодне божевілля рок-н-рольного кохання
ПРЕМ"ЄРА
Світлана РУДЄВА
Не піддатися спокусі побачити на власні очі цю виставу може лише затятий антитеатрал або зразковий ледар. Адже навколо прем’єрного показу “Божевільних від кохання” Сема Шепарда, який відбувається з 2 по 18 березня у театрі “Воскресіння”, засоби масової інформації уже встигли створити справжній ажіотаж.
Але, аналізуючи відгуки пересічних глядачів, розумієш, що ця хвиля захоплення викликана перш за все екстравагантністю оформлення вистави (сценографія з. а. України Алли Федоришин), тобто її привабливою “зовнішністю”.
Основна дія відбувається на збитому з дощок високому помості, який символізує і певну умовну територію (на якій, немов уві сні, зустрічаються усі герої дійства), і помешкання головної героїні Мей, і дах цього помешкання, і, можливо, один з елементів цього помешкання – ліжко. Справді, сценічний простір вирішений лаконічно й зі смаком!
Але “родзинкою” оформлення було не це, а водяний “кордон” під помостом. Саме про воду згадували й захоплювалися нею усі, хто бачив “Божевільних від кохання”. Настільки здивувала нерозбещену театральними дивовижами львівську публіку ота “жива” вода, що навіть здається, якби її не було, то й ажіотажу вистава не викликала б. Хоч насправді для сучасного театру подібне “розмочування” сценічного дійства давно вже не є новим. Інша річ – доцільність його використання.
У “Божевільних від кохання” ця доцільність видається трохи надуманою. Наприклад, плескання напівголих акторів у зимній воді не викликало, на жаль, обіцяного авторами вистави естетичного задоволення, а лише співчуття. Особливо, коли хтось із глядачів, не втримавшись, вигукнув до акторів: “Може, вам мило дати?”...
А тим часом жертвою “привабливої зовнішності” стала глибока внутрішня інтрига, закладена в непростій психологічній драматургії Сема Шепарда. І в цьому плані робота акторського колективу навіть дещо розчаровує. Гра акторів (а їх на кону четверо – Алла Федоришин, Володимир Губанов, Володимир Мовчан та Петро Микитюк) настільки холодна та відчужена, а їх манера промовляти тексти – настільки монотонна, що часом увага просто губиться. Та й хіба можна зосередитися на психологічній інтризі, коли актори тільки те й роблять, що спочатку знімають чоботи (туфлі) та шкарпетки, аби зануритися у воду, а потім їх повільно й картинно одягають, щоб за якийсь час повторити цю процедуру знову.
Проте вистава “Божевільні від кохання” Ярослава Федоришина справді має кілька виграшних режисерських ходів. Наприклад, трактування ролі Мартіна (у виконанні Петра Микитюка цей персонаж є найбільш цілісним та виразним). Його майже постійна присутність на кону інтригує, оживляє і навіть провокує дію.
А однозначно козирем режисера стало використання у виставі рок-н-ролу.
Написана Семом Шепардом у 1983 році п’єса “Fool for love” навряд чи передбачала перенесення дії у далекі 50-ті роки. Однак саме рок-н-рол, його ритм і дух, є чи не єдиним органічним персонажем цієї вистави. Він розпалює уяву, пробуджує почуття та викликає справжнє, на межі божевілля, захоплення...
|
|
