Вічний революцьонер
БОНДАРЕНКО
9 березня цього року не віщувало жодної біди. Напередодні я проводжав поїзд зі студентами й активістами громадського комітету “За правду!”. Студенти були веселими. Вони, здається, ще не до кінця усвідомлювали, що таке політика. І до кінця не розуміли, наскільки сильно агонізуюча влада намагається боротися за своє життя. Magnus ille Leviathan, quae Civitas appelatur. Великий цей Левіафан, що Державою називається.
Потім були заворушення. Була кров з обидвох боків. Була жорстокість... Були слова Президента, у яких він назвав опозицію “нелюдами”. Були крики побитих студентів, які проклинали владу. І була озлобленість, яка продемонструвала: компромісу між владою та опозицією бути не може. Надто далеко зайшли загравання і позиціювання, і надто великим є людський гнів.
Але чому для того, аби розбудити народ, потрібне постійне жертвоприношення студентства? Чому звичайний обиватель з вулиці може зненавидіти режим лише після того, як його син чи донька потраплять до в’язниці або піддадуть своє життя смертельній небезпеці? Чому в Києві у колонах демонстрантів крокували переважно 20-літні, а не покоління досвідчених і битих?
10 і 11 березня я зустрічав тих самих хлопців на тому-таки вокзалі. Як вони змінилися за ці кілька діб! “Биття визначає свідомість” – колись у радянські часи перефразовували один із постулатів діалектичного матеріалізму. Хлопці і дівчата, які свою поїздку до Києва розцінювали здебільшого, як розвагу, як виїзд за місто з метою набратися адреналіну, повернулися з ненавистю в очах.
Вони пройшли прискорену школу життя, побувавши у в’язниці, де на чотирьох квадратних метрах вміщалося одинадцять ув’язнених. Вони відчули біль від міліцейських кийків і відчули приниження з боку тих, хто мав би гарантувати їхню безпеку. Все це об’єдналося в одному слові – ВЛАДА. Хлопці й дівчата не були на Банковій у момент унсовського штурму. У цей час вони проводили свій з’їзд – з’їзд Громадського комітету опору “За правду!”. Отже, влада продемонструвала своє негативне ставлення до правди. “Ах, ви хочете правди? То отримуйте!.. “. Далі все відбувалося так, як ми це бачили з нечисленних репортажів на тих телеканалах, які ще не до кінця продалися.
Молодь уже зненавиділа владу.
І коли представники влади, не задовольнившись побиттям мирних студентів, чинять тиск на ректорів вузів з метою виключення активістів опозиції (мовляв, вони чинять антидержавні дії) – це ще більше поглиблює ненависть молоді до влади.
І те, що до пікетів поблизу Міністерства внутрішніх справ України у Києві підганяють водомети – це також поглиблює тріщину між владою і народом. І ця тріщина перетворюється на каньйон.
Виникає питання: чи нинішнє покоління студентів чинило антидержавні дії? І хто у нас є державою? Кучма, очевидно, мислить категоріями Людовіка ХІV – “Держава – це я”. Проте реальним носієм влади у демократичному суспільстві є народ. Тобто, коли народ невдоволений своїм Президентом, той мусить піти. Супротив народній волі є антидержавною дією.
Кучма пробував створити суспільство, базоване на страху перед поодинокими репресіями. Суспільство, де індивідуалізм кожного мав стати основою панування над усіма. Це мало бути суспільство, у якому все би продавалося і купувалося.
І коли на наступних виборах ті, які нині підтримують Президента, шукатимуть підтримку у виборців – навряд чи вони її знайдуть. Так само, як журналісти – якщо вони дійсно себе поважають і якщо вони вважають себе журналістами – не стануть співпрацювати із режимом Кучми. Чи навіть з тими, хто активно підтримував режим Кучми. В арсеналі кучмістів на мабутнє залишаться незугарні заготовки у стилі лапікурівщини чи долгановщини.
Я вірю, що зігнорована у 1990-1991 роках сила – тодішнє студентство разом з нинішніми молодіжними активістами зможуть стати потужною політичною силою. І ця сила не купиться на дешеві обіцянки політиків і політиканів і не передасть свої здобутки у чиїсь не надто чесні руки. Це покоління має мету – структурні зміни у державному устрої України, які б унеможливили узурпацію влади однією людиною. Це покоління має свої принципи. Це покоління розуміє, що в Україні назріла морально-етична люстрація. Ми не провели люстрації після повалення комуністичного режиму, зате просто повинні провести люстрацію для з’ясування ступеню колаборації тих чи інших громадян з нинішнім режимом.
І найбільшого осуду повинні заслужити байдужі.
У політику нині приходить новий тип революціонера. Революціонери минулих поколінь сповідували часто принципи індивідуального терору, були фанатично віддані ідеї та відмовлялися від світських утіх. У 1990 році в український революційний рух прийшла ліберальна молодь, вихована на нових традиціях і на нових принципах. Нинішнє покоління молодих є прямими продовжувачами лінії і традицій, започаткованих дев’ятдесятниками. Нинішній революціонер цілком нормально виглядає з мобільним телефоном у руках. Він часто має свій дрібний бізнес і йому є що втрачати. Революціонер із середовища буржуазії є небезпечнішим для влади, аніж революційно налаштований пролетар.
І те, що міліція на київському вокзалі з більшою ненавистю арештовувала членів комітету “За правду!” (таку собі “дрібнобуржуазну молодь”), аніж опозиціонерів, які декларують свій аскетизм й антибуржуазність – лише додаткове свідчення цього. 9 березня стало не лише днем народження Тараса Шевченка. 9 березня – це день народження нової української еліти. Тієї еліти, яка не терпітиме компромісів і яка буде здатна побороти нинішню псевдоеліту.
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
