Пригоди українського письменника в Хорватії
ПРЯМА МОВА
– Іване, яким робом український письменник може потрапити до найдорожчої країни Центрально-Східної Європи?
– У Хорватії і справді астрономічні ціни. Це такий собі острівець дорожнечі серед сусідніх держав. Місцеві мешканці їздять звідти на закупи до Мадярщини, Словенії, навіть до Австрії й до Італії.
Щодо мого візиту, то це була офіційна поїздка на Дні української культури в діаспорі, натхненником якої став перший секретар нашого посольства Юрій Лисенко, більше відомий як Юрко Позаяк із поетичної групи “Пропала грамота”. Але організацією, яка вислала запрошення й опікувалася моєю програмою, була Центральна бібліотека русинів і українців Республіки Хорватія – філія Центральної бібліотеки міста Загреба, “водителицею” (керівником) якої є пані Катерина Тлустенко, одеситка з походження, що живе у Хорватії вже тривалий час.
– Наскільки потужна наша діаспора в Хорватії?
– У процентному співвідношенні українців там небагато. Але й самих хорватів небагато – 4,5 млн. Загреб – місто завбільшки як Львів і, до речі, дуже подібне на Львів. І тут проживає майже четверта частина нації. А наша діаспора там вельми активна і згуртована. Цьогорічна програма Днів української культури була дуже насиченою, і, за словами Позаяка, моя участь у них була “фішкою”.
– Розкажи детальніше про ці акції.
– Я мав творчий вечір у приміщенні бібліотечного конференц-залу, де зібралися не тільки українці з походження, але й університетська публіка, інтелігенція, словом, усі, хто цікавиться літературою. Вечір називався “Велетні української поезії ІІ тисячоліття”. Для нас це звучить надміру патетично, але “велетні” є калькою з хорватського “великани” – саме так у них прийнято йменувати класиків літератури.
Я розповів трошки про ситуацію у літературному житті в Україні, зокрема в Галичині, зокрема у Львові, зокрема в Асоціації українських письменників.
Звичайно, що робив акцент на власній творчості. Читав їм навіть паліндроми і сонетії. Тексти сприймалися добре. Понад те, представив два найактуальніші нові видання: “Королівський Ліс” – альманах львівських письменників від видавництва “Класика”, й антологію “Сто років юності: українська поезія ХХ століття в англомовних перекладах”, яка нещодавно вийшла у львівському “Літописі”. Антологія, до речі, мала феноменальний ефект. За кілька днів одна жінка з діаспори призналася мені, що її син, який уже не говорить українською, через англійські тексти вивчив українські. Взагалі, я привіз для бібліотеки 40 кг книжок – 2 валізи.
– Що це був за вантаж?
– Окрім уже названих, це був комплект видань Львівської філії Інституту літератури, комплект незалежного культурологічного часопису “Ї”, два перші видання “УСЕ для школи”, ну і, звісно, мої книжки, а також книги моїх колег по перу.
– Мабуть, тебе сприймали виключно добре завдяки вільному володінню хорватською?
– Так. Наступного дня був щорічний Український бал у готелі “Інтернаціональ”. Публіки зібралося дуже багато. Спершу виступав посол України в Хорватії Анатолій Шостак – дуже, мушу сказати, презентабельний чоловік. Узагалі, Україну відразу видно по послові. Там я пішов на компроміс: відчитав “Телефонний сонетій до народу” в оригіналі, а потім перейшов на хорватську і прочитав свої тексти у хорватському перекладі. І публіка вмить затихла, покинула навіть дзеленчати келихами.
Для мене ця поїздка була ще й доброю мовною практикою. Якби я побув у Загребі ще кілька тижнів, то приловчився б говорити не тільки літературною хорватською, а ще й по-кайкавськи – загребською говіркою. Деякі кайкавські слівця збігаються з львівським балаком. Якщо ми скажемо “фраєр”, то і вони скажуть “фраєр”, якщо ми скажемо “файно”, то і вони скажуть “файно”. Ця спільна лексика збереглася у слов’янських країнах Європи з давніх-давен. Літературна мова змінилася, та в діалектах раз у раз почуєш щось до болю знайоме – від “як ся маєш?” до “шляк трафив”.
– У Хорватії щось знають про Україну?
– На тому ж рівні, що й ми про них. Ми знаємо, що в них була війна з сербами, вони – про Чорнобиль і теперішню заворушку з Кучмою. Вони там кажуть: “Ага – Андрій Шевченко!” І дуже прикро, що не знають Шевченка Тараса. Інтелектуальна еліта повинна мати доступ ло детальнішої інформації щодо культурного життя, літератури тощо.
– Як чудово, коли країну репрезентують люди культури, а не вояки і не агенти спецслужб! Між іншим, українські письменники чим далі, тим більше вражають своєю універсальністю. Знаючи Позаяка з текстів, насамперед з уже народних “Алкохоку”, якось дивно уявити його державним мужем. “Проспиртоване поліно” – і раптом дипломатична місія...
– Одна річ, як ти ситуйований, інша – те, що ти пишеш. Згадаймо Катулла: “Чистим мусить бути поет, вірші – не мусять”. Поет може обіймати посаду, а вірші – не мусять. Можна бути дуже екстравагантним літератором і водночас дипломатом, перекладачем, науковцем, викладачем. Це нормально. Сам такий.
– А чи не шкодить відповідальна посада Позаяковій творчості?
– Звісно, на писання часу лишається небагато. Але він передав мені кілька нових текстів для публікації в Україні. Цікаво, що я мало не перший представив Юрка в Хорватії як літератора. Адже він має розкішну добірку в “Ста роках юності”.
– А можна провокаційне запитання: “Алкохоку” – це чистої води література чи, може, підсумок власного досвіду? Себто у яких стосунках з оковитою перебуває багатогранний пан Лисенко-Позаяк? Нещодавно Неборак, досліджуючи фатальний і нероздільний зв’язок між творчістю і алкоголем, заявив, що “важко собі уявити українського письменника, який взагалі не нюхав корка”.
– Певно, що нема богемного життя без зловживання, але тут важливо вчасно “датися на стриманє”. Яка може бути оковита при такій роботі?
– Я так зрозуміла, що порятувати окремих письменників можна, заславши їх кудись із дипломатичною місією?
– Відстань тут ні до чого. Ти можеш сидіти у себе вдома. Головне, щоби свідомість була в голові. Адже ніхто не дивиться, що ти місяцями ґаруєш як проклятий за письмовим столом. А раз на рік людина побачить, коли, бува, собі попустиш, – і все: вже маєш опінію такого собі шибайголови, який запанібрата з пляшкою, і всі вважають, що це твій стиль життя. Фіґа! Та не буде тоді жодного життя, не буде і творчості!
– Знаю, що в тебе трапився курйоз із тамтешніми мас-медіа.
– Так, коли я давав інтерв’ю місцевій газеті. Мова йшла про те, що хорвати під час Великого переселення народів вийшли на Балкани з Українських Карпат. Я сказав так: “Ще зараз у Карпатах сидить дідо з люлькою і на запитання, хто він: русин чи українець, відповідає, що він не те і не те, а білий хорват”. І ось я читаю своє інтерв’ю під заголовком: “Іван Лучук: “На Кавказі сидить дідо з люлькою і на запитання, хто він, відповідає: “Я червоний хорват”.
Розмовляла
Лариса АНДРІЄВСЬКА
із досьє поступу
Iван ЛУЧУК: поет, прозаїк, літературознавець... (список регалій скорочено “Поступом”. – Ред.) З особистих досягнень: яко паліндроміст увічнений у Книзі рекордів України і зазіхає на Гіннеса, яко культуролог відзначений премією 2000 року часопису “Ї”. З особистих властивостей: любить плавати у відкритих водоймах, незважаючи на температуру води і повітря. Багато подорожує, чому сприяє вільне володіння багатьма мовами і феноменальна комунікабельність. Нещодавно побував у Хорватії, де не мав змоги поплавати, зате привіз звідти напрочуд м’який віньяк і багатющі культурні, лінгвістичні й етнографічні враження, якими люб’язно поділився з “Поступом”.
|
|
