ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
Чому ти не сокіл, чому не літаєш?
Не знаю, як ви, а я б дуже не хтів тепер опинитися на місці нашого дорогого Татуська.
Колись я йому дуже заздрив. Як-то, думаю, файно бути президентом! Всі тебе шанують і тільки й дивляться, як би то пошанувати ще сильніше. Козаки обирають гетьманом, гуцули – почесним гуцулом, київський університет – почесним докториком! Люкс! Правда, не всі такі свідомі. Бо ще досі бойки і лемки не визначилися і не вибрали Татуська почесним бойком і лемком.
Волиняки, поліщуки, подоляки, нові рускі, кримські татари, цигани, караїми теж могли би проявити ініціятиву на місцях. Та й решта університетів чогось вичікують. Не кажу вже про коледжі, технікуми і школи-інтернати.
Остання подія – це присудження гарантові “Вищою студентською атестаційною комісією” почесної премії імені Леся Подерев’янського, котрого з Татуськом ріднить багатий словниковий запас.
Одне добре – коли Татуська тоті олігархи таки скинуть, буде мав де старість перебути. Гуцульські полонини з отарами овець давно на нього чекають. Так мені і стоїть перед очима ідилія: наш Гарант стриже вовну, перша леді співає кацапські коломийки, а Ян Табачник грає на дримбі. Благодать!
Але тепер я нашому Татуськові не заздрю, нє. Як казала моя бабця, попав, бідачка, як сливка в гівно. Що не крок – то нова халепа. І нема, нема коло нього якої мудрої людини, аби постукав лінійкою по чолі і сказав: “Левцю! Стуль си писк! Ніц не пашталакай! Бо тілько гірше буде!”
Але де там! Якась го хулєра намовила листа в газету набазграти. Нашо то тобі! Та ти президент чи доярка?! Де ти чув, аби президенти до газет листи писали? Ади, навіть Брежнєв не писав!
Після того, як Мельниченко дав інтерв’ю відразу в двох поважних газетах “Нью-Йорк таймс” і “Дейлі Телєграф”, Татусько відразу кинувся шкробати листа до “Файненшенел Таймс” і то чистою англійською мовою з бостонським акцентом.
По-англійському в нього вийшло навіть ліпше, як по-нашому чи то пак, по-дніпропетровському. Але тота англійська дуже підступна, бо кожне слово може мати десятки значень. І вийшло так, жи він си мав на думці одне, а вийшло щось інше.
“Не випадково, – пише Татусько, що мої головні звинувачі – це ті самі люди, які блокували трансформацію України в країну з ринковою економікою”.
Ну видите, до чого добалакався? Бо ж підозрювати, що Юльця чи Головатий, або Стефцьо Хмара могли бльокувати трансформацію – то є смішно, ні? Та й Мороз ніц проти ринкової економіки нігди не мав. А хто мав? Вітренко і Симоненко. Але касетного скандалу – цієї манни небесної для кожного затятого комуняки, – вони з усією притаманною їм шляхетністю не використали. Їм під теплим крильцем Кучми дуже файно живеться.
Одне слово, розпачливий лист Татуська викликав зовсім не ту реакцію, на яку він сподівався. Західноевропейські та американські газети взяли нашого Гаранта на глузи і прямим текстом радять іти у відставку.
Скажи дурному – Богу молитися, то він і голову розіб’є. Так власне і сталося, коли на допомогу Татуськові приходить Бодьо Бойко. Ліпше би він того не робив. Його істеричні шпильки у бік НАТО виглядали смішно, але не дотепно.
Ніхто в тоті бздури не повірив. Бідний Бодьо хтів як ліпше, а вийшло, як звикле. Вийшло точнісінько так само, як то було недавно у Львові, коли одна пані-цьоця зувиділа живого небіжчика. Тепер, після того, як визнано “таращанське тіло” за тіло Ґонґадзе, тоту пані-цьоцю мали би покласти на обслідування до Кульпаркова. Бо то вже як комусь почнуть небіжчики ввижатися, то до самої смерти.
Таке вражіння, жи нашого Татуська оточують самі вар’яти. Нащо вони ті наметові містечка зачали руйнувати? Та більшого подарунку для опозиції годі було чекати. Бо з тими наметами вже нічого цікавого не передбачалося. Одні й ті самі люди, одні й ті самі намети, одні й ті самі виступи і протести. Протестанти вже самі не знали, що їм далі робити. Ставало нудно. Але на порятунок прийшла адміністрація. І всі відразу ожили! Інтерес до акції вмить почав рости.
Цікаво, що до руйнування наметів приступили щойно тоді, як отримали листа від Буша. Відразу наступного дня. Хоча про що був той лист? А ні про що. Так собі - слова. А серед тої купи слів – жодного слова підтримки для нашого Татуська.
Правда, що не було й критики. Я собі уявляю, як він тому листу ся втішив, як гонив по хаті в пантофлях і тицяв го під носа всім покоївкам і кухарям.
Відсутність гострого тону і критики так підняли занепалий дух Татуська, що разом зі своїми кумплями вирішив дати бій. Але – промахнулися. Тепер на них чекає ще одне нелегке випробовування на шевченківські свята. Татусько схоче підступити до Кобзаря, аби йому пожалітися на гірку долю – а дзюськи! Знову доведеться хіба штурмом брати. Тільки тепер уже тих опозиціонерів назбирається значно більше. Та й репортери з камерами вже будуть чатували.
Лист президента Буша, видно, витлумачили нашому Татуськові так, що видали бажане за дійсне. Бо вже того ж таки дня, коли знесли намети, засудив ці дії посол Америки, а на другий день обурився і Державний департамент США. І навіть пан Сорос, який позолотив випростану рученьку України на сто мільйонів баксів, і який особисто був знайомий з Кучмою, висловився за його відставку. “Посуньтеся, пане Кучмо”, – таку безпардонну назву має його стаття у тій таки газеті, де опублікував свого листа наш президент. А то вже, я вам скажу, серйозний копняк.
У своїй статті Сорос пише, що Кучма ризикує понизити Україну до долі сусідньої Білорусі, де “репресивний режим робить політичну опозицію німою”. А на завершення просто таки ультиматум: “У міжнародного товариства нема іншого шляху, як припинити співпрацю з паном Кучмою доти, доки безпристрасне розслідування не завершиться і всі винні не будуть покарані. Населення повинно знати, що Захід на їхньому боці, в опозиції до будь-якої спроби пана Кучми ухилитися від відповідальности і, врешті-решт, від закону”. Але дивним виявилася позиція опозиції. Своїм протестом вона розродилася щойно в суботу, пізніше ніж Держдепартамент Америки! Еге, не повезло нашому Таткові з рішучою Америкою, але повезло з нерішучою опозицією.
Губернатор
Відколи забрали нам соловія Василька Базіва, тепер мусить наш губернатор їздити по закордонах. В тому числі й сандалика Папі цілювати. Але, на відміну від Базіва, губернатор дуже скромний і їздив до Ватикану інкогніто. Може, навіть у чорних окулярах і бльонд-перуці.
“Я, як простий громадянин, прибув у Ватикан і вклонився Папі Римському”, – заявив пан губернатор. І як ту не порадіти за нашу неньку Україну і за її простих громадян, котрі можуть так-во легонько махнути си до Італії не для того, аби запозичити досвід вирощування цитрусових в кліматичних умовах Бойківщини, а йно аби вклонитися!
Що я виджу! В свіжому числі нема жодних канадійських звідомлень, котрі досі справно надсилав Василько Базів зі своєю жінкою. Вже починаючи з нового року, передовиці “Стефаника в економіці” перемістилися кудись на загумівок, а тут зникли й зовсім. І то саме тоді, як вибрано його генеральним консулом на Торонтщині. Але рідна газета навіть не привітала свого сірого кардинальчика з таким святом!
То страшне, які люди невдячні. Як не як, мали собі Василько з Надійкою сякий-такий підробіток в газеті, бо життя в Канаді не дешеве. А тут шось таки троха капало. Вже не так, як колись, коли прихована реклама йшла і через газету, і через телєвізію, і можна було різні шури-мури мудрувати. А тепер вже всьо – урвалося. Хто зна, чи не переберуться вони тепер з Торонта кудись на Саскачеванщину, де наші хлопи фермерують. На селі тако й дешевше вижити.
Але я зі свого боку вітаю славного сина Бойківщини, Остапа Бендера нашого часу, і вже сідаю писати славень на честь його високого призначення, аби і в Торонті дізналися, якого великого мужа прийняли вони в своє лоно.
Деколи і в рідній газеті вичитати можна всілякі бздури. Якийсь мудрагель на повному серйозі вихваляє прем’єру вистави “Офіра” і кілька разів називає її автором Івана Липу, тоді як автором сеї п’єси був син Івана Юрій. Питається, що ти, матолку їден, оглядав?
“Бульвар”
В тій не дуже пристойній газеті друкує свої обсервації Віталій Коротич під назвою “От первого лица”. Цього разу “первому лицу” щось ся помакітрило, бо написав, жи “первым президентом независимой Украины стал незаурядный уроженец Буковины”.
А може, Коротичу відомо щось таке, чого ми не знаємо? Бо так по-правді, я давно підозрював, що Кравчук, як для волиняка, занадто хитрий. Але цього “первому лицу” здалося замало і читач дізнається далі, що Леонід Первий ще й “воспитанник провинциального университета”!
Овва! А у всіх довідниках стоїть київський університет. Одне з двох: або вони всі брешуть, як лапікура, або Київ – провінція. Зрештою, москвичу Коротичу видніше.
“Епіцентр”
Дуже мені сподобалася фраза Піховшека “влада виграла генпрокурора”.
“За Вільну Україну”
Число за середу мене потрясло уже першою своєю сторінкою. “Король Орест І нас покинув”, – повідомляла газета і перша думка, яка свінула мені у втомленому чайнику – царство йому небесне!
Коли розгортаю газету, виясняється, що Його величність живий-здоровий, іно ся перебрав до Нової Кахівки. Ну і відлягло від серця, бо шкода би було такого оригінала або, як в нас казали, сьвірка втратити. Ми тут ві Львові вдосталь ся натішили, тепер нехай тоті ще потішаться.
Але нарешті я дізнався з газети про одну цікаву річ, яка мене завше інтригувала. Давно відомо, жи король Орест величав себе ще й єпископом Карпатським. І я все ніяк не міг второпати, що то за чудо – єпископ Карпатський. Якої ж то церкви? А виявляється – коптської. Себто висвятили пана Орця аж у Ехвіопії. Цікаво, чи він задля сеї шляхотної мети не мусив насмаруватися шміром, аби не дуже виділятися серед пурєдних муринів.
Телєвізія
Чи ви дивилися фільми на нашому 12-тому каналі? Це щось жахливе. Переклад настільки дубовий і так щедро пересипаний кацапізмами, що таке враження, буцім дубльовано це десь на Донбасі. Голос перекладача якийсь гундосий, невиразний, позбавлений інтонацій. Невже у Львові неможливо знайти когось, аби продублював ті фільми нормально? Не знаю, як хто, але я волію ліпше взагалі не дивитися тих фільмів, як чути перли на зразок “у них ссора”.
Листи
Отримав я цікаву історію від пана Мирона.
24 лютого їхав він потягом Львів-Херсон. У Золочеві до їхнього четвертого вагону зайшла група міліціонерів. Двоє у формі, четверо в цивільному і стали перевіряти – хто що везе, ніби в пошуках наркотиків. Перетрусили і пана Мирона. Наркотиків не знайшли, але виявили пластикову пляшку з горілкою.
Чоловік пояснив, що перелив собі горілку в пластик для зручності. Міліціонери мовби тільки й чекали на таку нагоду і заявили, що складуть зараз протокол і пан Мирон повинен заплатити триста гривень.
Чоловік ніяк не міг второпати, за що має платити. Але міліціонер уже розклав папери і став складати протокол. Психічна атака тривала довго і нудно.
Міліціонер закидав пана Мирона безліччю запитань: куди їде, звідки, з якою метою і т. д. Урешті, почувши, що той грошей не має, сказав:
“Добре, оформимо, що ти був п’яний, заплати сорок гривень.”
Але чоловік не здався і відмовився платити. Мало того, пан Мирон виявився хлопом не дурним і на вимогу пред’явити пашпорт, наполіг також показати міліцейське посвідчення. Рекетир у міліцейському мундирі мусив піти ні з чим.
Але не всі у вагоні виявилися такими твердими, дехто таки заплатив. Мабуть, платили і в інших вагонах, де влаштували свій рейд дотепні менти. В Тернополі уся зграя покинула вагон. Пан Мирон вийшов на перон купити води і побачив їх усіх укупі. Рахували гроші.
Як казав котрийсь діяч, батьківщина повинна знати своїх героїв: вибивав бабки Прончак Віктор Володимирович. Гадаю, новий міліцейський начальник хутко виявить, де несе свою нелегку службу цей представник закону.
Поезія
Попереджаю – то тільки для дорослих. Бо знаю, жи мене й дітиська читають. Отже, дістав я від вуйка Миколи такого вершика:
Ти, Потебеньку, щось одне роби:
Або цілуй її, або . . .
А не дрочи ні нас, ні пані Юлю,
Показуючи у кишені дулю.
|
|
