Ця недосконала, але весела розкіш
ОПЕРЕТА
Богдана БОДНАР
Глядач тепер “керує” балом, тобто в більшості своїй вистави у театрах ставляться з огляду на глядацький попит. Оперета завжди була фавориткою глядачів. Тож логічно, що Львівська опера, яка відсвяткувала своє сторіччя, взяла до постановки одну з найпопулярніших оперет Ференца Легара “Весела вдова”.
У ній є все: чудово закручена інтрига, кохання, патріотизм, гумор і щасливий оптимістичний фінал. Що ж іще потрібно змученому щоденними клопотами українському громадянинові (виявилося, не лише українському. На прем’єрі було багато глядачів-курортників із Трускавця, які під час антракту не ділилися враженнями про виставу, а дивувалися, що вбиральні-туалети у нас в театрі платні. Так хотілося їх заспокоїти тим, що нас це також дивує, але ніби в Опері не випадало таку дискусію підтримувати).
Якщо врахувати, що “Весела вдова” створена 1905 р., то сподівалося на сецесійне яскраве оформлення, на відбиток того часу в сценографії, тим більше, що дія відбувається у Парижі – місті мрії для багатьох поколінь. Але художники – брати Риндзаки, не відходячи від власних традицій, розписали такі ніжні, майже зефірні декорації – то рожевенькі, то – блакитненькі, якраз відповідно до традиційного обивательського смаку. Сильна половина театру, в більшості своїй, нагадала своїм зовнішнім виглядом, а конкретніше, зачісками або про відсутність коштів у театрі, що абсолютно вірогідно, або про неоперетне бажання розвеселити публіку, вважаючи, що такі перуки є неповторними штрихами до образу того чи іншого героя.
Наші співаки таки намучилися розмовляти мовою, але не варто зараховувати це до вад вистави. Найважливіше, що в опереті є Героїня – Марія Хохлогорська справді зачарувала і вродою, і вмінням триматися, носити костюми. Це справжня героїня оперети, про яку варто мріяти і якою варто захоплюватися. Жаль, що не було для неї гідного героя. Граф Данило у виконанні Віталія Войтка не міг зачарувати Ганну Марії Хохлогорської. Суперництва не сталося. Видавалось, що героїня йде на незрозумілий нам, глядачам, компроміс. Ні голос, ні зовнішній образ героя не викликали захоплення й абсолютно не відповідав амплуа “героя-коханця”. Віталій Войтко є одним із наймолодших солістів Львівської опери. Виникає запитання: чи дирекція не має вибору, запрошуючи співаків, чи ніхто з добрим голосом не бажає працювати у Львові? Сумно, що театр не поповнюється яскравими з широкою голосовою палітрою співаками, як це пасувало би театрові зі 100-річною історією. Але, як казали наші класики, “маємо те, що маємо”. Приємним відкриттям є Андрій Хавунко – чудове звучання голосу та сміливе, пластичне вирішення образу. Його Негос – найяскравіший образ оперети. Навіть не можу пригадати собі оперного виконавця, який, співаючи, ще й устигав виробляти акробатичні трюки. Також надзвичайно пластичною виявилася виконавиця ролі Валенсьєн Оксана Нагай, яка не лише створила яскравий образ своєї героїні і в голосовому, і у пластичному плані, а ще й хвацько витанцьовувала канкан з акторами балету.
Режисер Джузеппе Вішилія за час співпраці з нашим театром зробив, здавалось би, неможливе: він “зрушив” і хор, і солістів опери. Тепер ми маємо приємність споглядати, як органічно в русі поєднуються артисти балету, солісти опери, хористи. Мабуть, немала в цьому заслуга і балетмейстера вистави Сергія Наєнка. Оркестр під батутою диригента-постановника Андрія Юркевича розкошував у музиці Ференца Легара. Оперета – таки розкіш у наш шалений час, незважаючи навіть на своє недосконале втілення.
|
|
