Краєвид на тлі наметів
МЕЛЬНИК
Старий мудрий Геракліт учив, що не можна двічі вступати в одну і ту саму річку. Але українці діалектики вчились лише за “коротким курсом”, отже постійно наступають на одні і ті самі ґраблі або влазять до тієї ж самої калюжі. Бо історія нас змогла навчити лише одного – того, що ми не здатні її вчити, а тим більше робити висновки з минулого.
У 1999-му ми всі, патріоти та владоможці, злидарі та олігархи повторювали московський сценарій 1996 року. Не кажу вже про “комуністичну загрозу” – навіть надія прогресивних галичан, генерал Марчук зайняв те ж саме місце, що і тодішня надія російських патріотів, генерал Лєбєдь. Невже для оригінальності не змогли йому придумати іншої посади? Наприклад, “гетьмана малоросійського козацтва”.
Те ж саме з наметами на Хрещатику. У 1990 році це був справді щирий зрив молодих патріотів. Тепер усе це виглядало доволі сумно. Тоді студенти мерзли і голодували за Україну і готові були за неї стояти до кінця. Тепер довкола наметів крутилася найрізноманітніша публіка, яку змогли тимчасово об’єднати під гаслами “Геть Кучму!”. Але чи хтось із них готовий був іти до кінця за Мороза чи Юлію Тимошенко? Тому і минулого тижня учасники цього дійства сприйняли акцію прибирання наметів як дар небес, бо самі не дуже знали, що робити з ними далі.
Між 1990 та 2001 роками не просто десятиліття надій і розчарувань, зміна тисячоліття та зміна держави. За цей період змінилися і люди, і вся країна. Багато чого ми за цей час змарнували і дечого навчилися. Принаймні дехто навчився з нічого робити великі гроші. Дехто повірив, що, маючи гроші, зможе дістати все, чого забажає. Повірив такою мірою, що вже став втрачати будь-яку міру.
Найгірше, що ми погодилися на правління посередностей. Справді, достойні люди не змогли вписатися у систему існуючої влади, а змінити її не захотіли чи просто побоялися. Хоча багатьох і це не врятувало. В’ячеслав Чорновіл чи Вадим Гетьман відійшли від владних посад, але їх дістали і в абшитованому стані.
Можливо, тому так завзято тримається за свою посаду Потебенько. Бо боїться втратити не лише владу і маєтки, а просто не дожити до відведеного природою терміну. Можливо, і Кучма не тримався б так за своє крісло з диваном, якби був певний, що житиме спокійно на пенсії, як Єльцин, Рейган або Горбачов. Бо ж навіть, якщо б “свої” може і дозволили, то не міг би сунутись кудись за кордон, щоб не розділити долі Паші Лазаренка чи Бородіна.
Справді, виходить ситуація майже без виходу. З одного боку, немає нормального механізму зміни влади, з іншого – відбувається небачене відчуження влади від суспільства, яке просто вже перестає у що-небудь вірити та чогось сподіватися. І що найгірше, перестаючи сподіватися від влади чогось доброго, більшість наших людей, замість того, щоби шукати порятунку у власних силах чи підприємливості, просто опускають руки.
Який же вихід? Можливо, його пропонують автори вистави “У.Б.Н.”? Адже не залишається нічого святого, тож треба палити, громити та вкорочувати собі самому віку...
Ще один рецепт раптом винайшли у братній Молдові. Дружно проголосували за комуністів, сподіваючись на повернення “старих добрих часів”. Уже готові вступити до спілки з Росією та Білоруссю. Скоро у Кишиневі мають з’явитися дешева ковбаса та... черги за нею. Щоправда, молдавани – народ специфічний. Можливо, вони пішли на цей експеримент, щоб возз’єднати назад Придністров’я, дискредитувати, як болгари, до кінця комуністичну ідею, а потім уже приєднатись, нарешті, до Румунії. Як би там не було, у тому, що сталося в Молдові, винна і українська влада. Була б і у нас нормальна держава, ніхто не допустив би до таких експериментів у себе по сусідству.
Україну комуністичний ренесанс не порятує, бо власних комуністів ми так і не доробились, а совєцькі “зачаровані на Схід”. Тому перемога лівих означатиме остаточний кінець нашої державності. Хоча з іншого боку, режим чинного президента теж просувається у тому ж напрямку.
Росіяни питаються у таких випадках: “Що робити?”. Відповідь проста – об’єднатися та врешті показати свою власну національну силу. Щоправда, виникає наступне, вже рідне українське запитання: “Під кого об’єднуватись?”.
І тоді знову починається проголошуватися повний перелік дійових осіб та виконавців з усіма тими рухами, конгресами, соборами, форумами, правицями...
І знову усі ці десять років коту під хвіст. Правильніше, вже й одинадцять, бо саме у березні 1990 року наші великі мудрагелі та патріоти почали розшарпувати Народний рух України, тоді ще “за перебудову”, на республіканців та демократів.
Бо дуже вже хотілося, щоби скоріше у нас настала та Америка. А американці, коли починали будувати свою незалежну державу, ще не ділилися за партіями, а всі були федералістами.
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
