Про правду і свободу слова
НОТАТКИ АКАДЕМІКА
Здається, проблема свободи слова i правди почала не на жарт турбувати наших журналiстiв. Про це, зокрема, засвiдчив недавнiй “Лист про свободу”, вмiщений у “Поступi” – часописi, який, здається, може бути галицьким еталоном нерегульованої олiгархами та владою суспiльної думки. Рух “за свободу слова” – це приємно вiдзначити, розпочався зi Львова з вiдомої справи “Експресу” i докотився з гарбузовими возами до Києва. Проте початково поставленi проблеми явно виявилися неспiвмiрні із тими аспектами свободи, якi виникли пiсля розгортання справи Ґонґадзе та її набагато ширшого касетного продовження. Для всiх стало очевидним, що чеснi журналiсти перебувають пiд загрозою знищення i цi небезпеки можуть проявлятися з рiзних боків: як з боку злочинних (хоча часто формально леґiтимних) кланiв, так i з боку влади.
На перший погляд, ми є свiдками вселенської стурбованостi таким станом справ з боку журналiстської братiї та її великої професiйної солiдарностi. Кожний телеканал, майже кожна газета стурбовано говорять про цi справи, показуючи, наче символ остороги, чорно-бiлi мiшеннi силуети закатованого журналiста, звертаються до влади, яка повинна захистити їх i цю свободу слова.
Як на мене, такi звернення, хоча, в принципi, дуже потрiбнi, часто не зовсiм щирi і не розкривають уповнi сутi проблеми свободи слова та правдивої iнформацiї в державi. Це стає очевидним, коли переглядаєш бiльшiсть сучасних перiодичних видань, з яких робиш висновок, що для їхнього журналiстського цеху проблеми свободи слова часто, в принципi, не iснує, оскiльки всяка делiкатна iнформацiя, що зачiпає iнтереси сильних цього свiту, препарується в угоду господарям – олiгархам або владi.
Рекорди дезiнформацiї та перекручень дає найвпливовіша на масового споживача наша тележурналiстика. Щоб у цьому переконатися, достатньо послухати “об’єктивнi” коментарi Iнтеру, СТБ, ICTV (з його новою командою iмпортованих з Росiї телекiлерiв) чи навiть нашого славного Першого (нацiонального?). Чого вартують “аналiтичнi” просторiкування Лапiкури, Княжицького, Богуцького, ведучих “Семи днiв” чи напудрених панночок з рубрики “Питання дня”.
Класичний приклад журналiстської еквiлiбристики дають робленi упродовж усього минулого року оцiнки внутрiшнього господарського життя та економiчної полiтики в країнi. Телекоментатори та журналiсти, яких роками не турбувала бездарна i злочинно безвiдповiдальна дiяльнiсть прем’єра Пустовойтенка (чи ще ранiше Лазаренка) з перших же днiв роботи Вiктора Ющенка чинили майже щоденно телевiзiйний ґвалт з приводу помилок у використаннi бюджету, незахищеностi населення, близького краху енергетики. Особливо їх хвилювало “ручне управлiння” енергорозрахунками, що, як тепер ми чiтко знаємо, забезпечило повернення з рахункiв олiгархiв в казну для поновлення бюджетних потреб мiльярдiв гривень. А в той самий час ще три-чотири роки тому усiм цим нашим славним аналiтикам укупi із владою (вiд президента до головного податкiвця) не вдавалося навіть помiтити того факту, що сплачуванi населенням та промисловiстю грошi за газ та електроенергiю в розмiрi, близькому до четвертини бюджету держави, перекочовують у благодатнi офшорнi зони.
Мимоволi приходиш до висновку, що журналiсти в телебаченнi та бiльшостi газетних видань не домагаються об’єктивного і чесного розслiдування й аналiзу, а насамперед виконують замовлення своїх закулiсних господарiв (суркiсiв, бродських, рабiновичiв, зiнченкiв й іже з ними); внаслiдок чого в цiлому наш журналiстський цех нагадує дресировану псарню олiгархiв та владної номенклатури. Звичайно, такий modus vivendi обертається для найталановитiших гарними зарплатами, а часто навiть престижними посадами секретарiв у посольствах чи наближенням до верхiвки влади в ранзi прес-секретарiв, чи високими посадами в державних комiтетах. Але погодьтеся, це не мiняє сутi проблеми, а наша журналiстика за цiєю одвiчною економiчною формулою “товар-грошi-товар” дуже наближається до iншої – найвiдомiшої та найстаршої професiї. Як нам здається, такий моральний клiмат в журналiстицi є чимось новим у порiвняннi з тим, що ми знаємо з недавньої iсторiї Галичини, зокрема в умовах мiжвоєнного двадцятирiччя. У цi часи журналiстовi чи державному полiтиковi, який зраджував українськi нацiональнi iнтереси, давали промовисту кличку “хрунь”, якої було достатньо, щоб його не впускали в добре товариство.
I саме тому перш, нiж говорити про правду i свободу слова, журналiсте, подивися в дзеркало на своє обличчя та на обличчя своїх колег, що бовванiють у цьому груповому дзеркальному портретi за тобою. Тому, мабуть, за великим рахунком суть справи не в тому, що журналiст заляканий i боїться писати правду, а скорiше в тому, чи його моральний кодекс дозволяє йому ставити на перший план кар’єру i виживання взамiн за мовчанку чи замовну лайку дресированого вовкодава своїх господарiв. Якщо правдивою є теза: який народ – така влада, то, мабуть, тим бiльше справедливою є теза друга: якi журналiсти – така преса i свобода слова. Отже, маємо те, що маємо, панове.
Олег Романiв
|
|
