Ковток, який не втамував спраги
ТЕАТР
Мирослава НЕДОВІЗ
Навпаки. Після перегляду вистави “Офіра” за однойменною поетичною драмою Івана Липи ми ще більше спраглі його джерельно-чистої поезії. Про втілення всього змісту твору і гру акторів хай говорять спеціалісти, а тут – перші враження від “просто публіки”.
Кажуть, що не обов’язково вгадувати всі театральні ребуси. І все ж, вдумливому читачеві завжди хочеться розгадати їх усіх. У цьому – інтелектуальна насолода глядача. Але в даному випадку то не були ребуси, а високопоетичні метафори: танцівниці в чорному – злі сили, що весь час підстерігають героя, зелено-сіра змія, котра підкрадається до нього і породжує ті ж таки чорні сили. Все відбувається на тлі дерева (в темноті воно проглядається як хрест) і драбин, що пнуться до неба; а головна драбина, непомітна, коли зникає під срібною хвилею. Отже – маємо тут драбини до недосяжного неба, замість надто вже часто вживаного образу “дороги до храму”.
Особливе враження викликають запалювані на сцені свічки, їх танок. А потім – два яскраві вогники в такому по-модерністськи пластичному і не по-сучасному цнотливому образі кохання Мотрі і Мазепи. Вогники, які мусять згаснути.
Це все – зорові враження, підсилені тривожною, ваґнерівського звучання музикою, що весь час тримають у напрузі глядача – від малого аж до бабусь, уже давно не молодих. Та основне – текст Івана Липи. Хіба не відізветься в нашій совісті заклик: “Будьмо гідні свого часу!” Хіба не здригнемося від гіркого: “Правда стогне”? А як актуально звучить тема вічної кривди від ненаситного сусіда! І пронизливий лейтмотив цієї мелодії-п’єси візуально втілений у червоних квадратах шестигранників, які переставляють протагоністи. Потрібна жертовність-офіра! Де вона?
| 
