Це - Ріо-де-Жанейро, це - карнавал
Михайло МИШКАЛО
Учора, 28 лютого, у Ріо-де-Жанейро закінчився карнавал, що тривав п’ять діб (звісно, без перерви). Уже вибрано королеву карнавалу, визначено найкращу школу самби, роздано нагороди за найкращий костюм і композицію – і все це на додаток до всієї комерційної мішури і суєти капіталізму. Але не в тому суть.
Найкрасивіше місто Бразилії, Ріо-де-Жанейро, приходить до тями, гамір стихає. Натовпи туристів пакують чемодани і сідають у літаки, поліція рахує кількість пограбованих, побитих і просто зниклих, жебраки доїдають останні крихти дармового пригощення, а злодії ділять здобич. Двірники натирають перші мозолі, намагаючись прибрати великі купи сміття. Тільки звуки самби ще блукають вузлуватими вулицями цієї столиці карнавалів, цієї столиці самби, тому що карнавал у Ріо не має собі рівних у світі. Усе це – попри відносну молодість (не більше століття) і офіційний статус проведення параду на центральній вулиці міста, затверджений тільки в 1984 році.
Ні Гавана, ні Кьольн, ні Новий Орлеан, ні навіть новомодний карибський лондонський Вест-енд і близько не можуть підійти до цього безумства фарб, музики, танцю і кохання. Карнавал, започаткований християнською традицією на початку століття, перетворився на апогей самби. Самба – це танець, який у Ріо танцюють навіть на милицях, самба – це душа каріоки (мешканця Ріо), це віртуозність футболу у виконанні Пеле й Гарінча...
Конкурс самби і є основною ідеєю карнавалу. Саме там визначають найкращу школу самби (а їх понад сто), вибирають королеву карнавалу, за статусом і славою якої нехай заховаються президентські регалії. Самба тримає на плаву душу жителя фавели й не дає вмерти з відчаю жебракові, що ночує на пляжі Копакабани, вона є просвітком, клапаном для багатих і не дуже, красивих і навпаки, який дозволяє забути на ці три дні, що Христос, статуя якого домінує над містом, не всіх зробив рівними, і Царство Боже ще не настало.
Кажуть, щоби спізнати, що таке Бразилія, треба відвідати футбольний матч на “Маракані”, випити філіжанку місцевої кави, густої, як сметана і чорної, як душа злодія, і – так-так! – побачити карнавал у Ріо-де-Жанейро. І люди летять сюди з усіх-усюд: німці, американці, корейці, японці й навіть “нові українці” – усі клацають своїми фотоапаратами і, можливо, заздрять цим нащадкам рабів, що вміють так веселитися і радіти, танцювати і співати, грати у футбол і пити ром на цьому святі життя, яке зветься карнавалом у Ріо-де-Жанейро.
|
|
