Конкурс проектів пам"ятника коневі короля Данила
БУЛЬКА
Андрій ДОРОШ
Багато десятиліть тому скульптор Олександр Архипенко написав: “Світ хотів би, щоб митець виклав усе, як на долоні... Я мислю інакше – в такому разі не було б ніякого творчого мистецтва, адже митець повинен творити. Митець, який творить, приневолює до творчості й глядача. ...Коли подати глядачеві символ, він мусить і сам творчо мислити”.
На жаль, при огляді проектів пам’ятника Данилові Романовичу для Львова у Палаці мистецтв постає сумнів, чи знають автори не лише про існування Архипенка, а навіть Фальконе? Створений ним два із чвертю віки тому монумент засновникові Північної Пальмири виглядає, порівняно з експонованими роботами, недосяжним авангардом. Однак аналогії до них, значно ближчі за духом, можна відшукати у не такій віддаленій минувшині, наприклад, у Москві, де продукція порцелянових ремесел майстра С. Орлова дає обширне поле для порівнянь.
Кераміст Орлов у своєму пам’ятнику засновникові Москви орієнтувався на вповні конкретний контингент глядачів (голос яких був вирішальним для успіху) – і не програв. Чи виграла від того столиця Росії – це вже зовсім інша історія.
На львівській виставці, за винятком робіт двох авторів, які настільки вжилися у власний стиль, що не впізнати їх неможливо (це Кулик і Мотика), решта проектів вкладаються у формулу С. Орлова – “чего прикажете-с?”. Невпевненість митців у власній значущості проявилася в чисто мимовільному психологічному моменті – найбажанішими для експонування робіт виявилися не місця при вході до залу, а по якнайдальших кутках – як для ненайліпших студентів – останні столи в аудиторіях. З перспективи нинішнього дня видається майже неймовірним, що десять літ тому у львівському середовищі могла зродитися монументально-грізна, навіть у моделі, скульптура “Данило Галицький” Р. Гарбуза (зацікавлених відсилаю до каталогу виставки “Відродження”, виданого 1991 року об’єднанням “Ґердан”). Сьогодні можна ствердити, що у мряках розвіявся міф про “львівську школу скульптури”, який, плеканий десятиліттями, підтримували три-чотири прізвища. Ми ще до кінця не усвідомили, наскільки стали духовно вбогішими без Т. Бриж й Е. Миська. Здавалось би – всього двоє, але без них щезла точка опори та співвіднесення себе для тих, хто прагне створити щось за покликом власного серця й силою власного духу.
Із двох десятків представлених скульптур більше 60 відсотків зображають засновника верхи на коні (аналогії поз і жестів без зусиль можна відшукати в монументах Києва, Москви, Тбілісі, Кишинева, Белграда), два проекти передбачають коня як елемент композиції (підслухана репліка іронічної глядачки: “А може би так самого коника поставити?”) та ще чверть – постать, що стоїть. Данила Романовича на престолі не зобразив ніхто, алегоричних вирішень у скульптурному варіанті – жодного, хоч у приватній розмові один з учасників конкурсу безтурботно кинув кілька таких ідей, за які в умовах жорстких меркантильних стосунків конкуренти з радістю віддали би власні передні зуби та ще й мізинний палець на додаток. Явне здрібніння помітне і в середовищі архітекторів, які міцно тримаються за “реалістичні” варіанти встановлення монумента – Галицької площі (навпроти колишньої міської бібліотеки) – 10 проектів, площі Злуки – 4, площі Старий Ринок – 4 та оглядового майданчика на Високому Замку (коло будинку телестудії) – 2.
За всіма цими пропозиціями не відчувається розмаху, нехай і з області нездійсненного, який був притаманний генерації проектантів старшого покоління. Так, років з тридцять тому, Я. Новаківський (уже й пригадати важко, для якого задуму) не завагався з’єднати естакадою понад містом вулицю Стрийську з теперішнім Галицьким Перехрестям. Сьогодні ж у найвідважніших проектах ідеться щонайбільше про дві-три нові вставки у дедалі щербатішій забудові Старого міста, аби створити бодай якесь оточення монумента, скажімо, в околиці площі Старий Ринок. При цьому з уваги проектантів випадає факт, що тут комплекс пам’ятника частково “нашаровується” на територію, де була синагога прогресистів “Темпель”. Ігнорування цього факту додасть ще один штрих до образу “українця-антисеміта”, який у світі завдяки старанням наших недоброзичливців і так є достатньо колоритним. (Не згадую вже про те, що згідно з рекомендаціями ЮНЕСКО встановлювати нові пам’ятники на місці зруйнованих чи з різних міркувань усунутих не можна. Правда, у Львові за останнє десятиліття ці поради далеко частіше ігноруються, ніж виконуються).
До ідей, гідних титулу “благородно-божевільних”, можна зарахувати лише один чисто архітектурний проект (який також суперечить постанові ЮНЕСКО), де автор пропонує увінчати курган у східній частині Замкової гори каплицею-ротондою у вигляді корони. Знову ж при цьому не враховується, що насипаний з піску курган не годиться для такого задуму – поки його не обклали камінням та не обсадили деревами, він декілька разів на початках свого існування розсувався від власної ваги і потрібно було чимало зусиль, аби втримати його належну форму.
Ще декілька слів стосовно самих монументів. По-перше, у текстах написів виразно проступає дух казенщини, щось на зразок “Гоголю от советского правительства”, як на пам’ятнику в Москві, а за гучними титулами Данила Романовича прочитується наш погано замаскований комплексик мікроманії. Чи не простіше й більше по-людськи було б обмежитися лаконічним “Засновникові” або, як уже дуже закортить, то ще додати “вдячні львів’яни”?
Правда, аби мати право так написати, треба було б самим зібрати на пам’ятник кошти, що сьогодні навряд, чи реально. І по-друге – щонайменше у чверті проектів голова Данила Романовича увінчана гібридом корони й митри, у яку корону переробили через багато років після смерті Засновника. Геральдичне право середньовіччя було дуже суворим і недотримання його загрожувало відступникам розплатою, про яку всі ми давно й благополучно забули – втратою честі. Тож нехай корона залишиться короною.
|
|
