Реставрація імен
ТЕАТР
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Я не знаю, що таке театр. Відчуваю, як він ставить під сумнів усе, що потрапляє в його поле (магнітне? Отже, перебірливе настільки, наскільки перебірливим може бути сліпий, що керується лише дотиком?). Сум-нівними й тимчасовими виявляються дефініції. Сумнівною стає і твоя, глядачу, роль на цій учті, куди ти приніс свої дві-три вільні години. Ризикуєш-бо опинитися в центрі кола, оточений ротами, вже повними нетерплячого уїдливого сміху, розм’яклий і голий, як щойно вийнята з мушлі мідія.
Небагата культурними подіями львівська зима спрацьовує, як лінза, побільшуючи значення усього, що відбувається, забезпечуючи йому необхідну акустику і дбайливо добираючи тло. М’яко й природно запливаючи у зимову монохромність, чорно-білі рибини афіш “Маленького театру Дю Пуассон” все ж не залишаються непомічені. Під цією манірно-щемливою назвою театру – якийсь дивовижний локус: Париж – Київ – Берегово; неймовірно вигнутий серп, остання точка якого змушує мене замислитися, викликаючи якесь виразне дежавю.
Пригадую: один із фестивалів “Золотого лева”, містична феєрія під склепіннями Домініканського собору, незвична для слов’янського вуха музика угорської мови, відчуття несподіванки. Згодом ця паралель підтвердилася: Дмитро Лазорко, режисер спільного французько-українського театрального проекту “Ночі” – триптиху за творами Бернара-Марі Кольтеса – дійсно працює з незвичайним Угорським національним театром ім. Д. Інеша з Берегово. А “Маленький театр Дю Пуассон” – дитя, якому виповнився щойно рік. Саме рік тому Дмитро Лазорко познайомився з молодими французькими акторами Даном Артюсом і Софі Лукаротті – у Національному театрі Бретані тривала робота над “Чайкою” Чехова. Здається, в театрі все починається з “Чайки” (як у літературі все почалося з гоголівської “Шинелі” – пригадуєте?).
Монохромність афіш і танучого снігу простяглася всередину залу театру ім. Леся Курбаса, неймовірно розпросторена, розбудована, доведена до хаосу декораціями Володимира Карашевського. Перебування на дні висохлого моря, вкритого білими від солі тілами мертвих рибин, або серед заляпаного фарбою будівельного майданчика, серед безладу якоїсь тотальної реставрації, яку неможливо закінчити, – два стани, якимось парадоксальним чином тотожні. У цьому перекинутому просторі – чоловік і жінка, безіменні. Дивуюся відсутності інтонацій і жестів, які хоча би приблизно нагадували ті, що здаються нам доречними у спілкуванні чоловіка й жінки, коли вони залишаються віч-на-віч. Згодом все стає зрозуміло: за текстом, вони – Продавець і Покупець, що намагаються пробитися крізь риштування, якими суспільство загромадило простір їхньої взаємності; вони говорять про речі, для них неприпустимі – бажання, насолоду, розпач. Чому?
П’єса “У самоті бавовняних полів” – перша частина триптиху, яку написав Кольтес 1987 року і вперше поставив Патріс Шеро, режисер, що велемовно оспіваний сьогодні як “ідеальний” постановник кольтесових п’єс. Довгі монологи, що створюють враження не розмови, а якогось обміну одкровеннями, – уявляю собі важке завдання режисера. Осоромлений незнанням французької, намагаюся вловити у сіті напруженої уваги бодай окремі зрозумілі мені слова, що дозволять мені
зорієнтуватися у цьому краї, розрізаному посередині кордоном нерозуміння з мостом, що лежить у воді. Мова, якою вміють користуватися персонажі, лежить у кишені, як ключ чи ніж, як слухняний інструмент, який виймають виключно в разі потреби, ідеально обточений, вільний від багатозначності – яйце з видмуханим жовтком. Те, що чинять герої, – бунт, дуже тихий, майже непомітний, присутній поміж слів, у мікропластиці рухів, у зосередженості, з якою вони вивчають одне одного, у коротких спалахах сірників, що на мить освітлюють оголеність тіла, в обережності, з якою вони попускають поводи мови. Їх шлях – реставрація імен (виправлення імен?), відкриття значень, покинутих глибоко на дні слів – слова “бажання”, слова “ласка”, слова “так”. Це дуже лінґвістична вистава. Це прикликання слів до речей, їх оживлення; це й оживлення, перевтілення самих речей, що вже губляться й плутаються серед гармидеру цього величезного будівельного майданчика світу.
“Я тут для того, щоби заповнити безодню бажання, прикликати його, змусити його назватися, притягнути до землі, надати йому форми й ваги з неуникною при цьому жорстокістю...”, – промовляє Продавець, промовляє акторка Софі Лукаротті, промовляє сам Бернар-Марі Кольтес.
|
|
