Поважний крок до мети
Чи знову політичні ігри на церковному полі?
"ПРАВОСЛАВ""Я
Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ
Коли рік тому Президент України
Л. Кучма на святкуваннях ювілейного року оголосив державний курс на об’єднання українського православ’я в одну помісну Церкву, важко було повірити, що така ідея може здобути швидкий і суттєвий розвиток. Існуючі на той час три основні православні номінації мали кожна власний шлях розвитку і не передчували надто значних змін. Але зміни прийшли – і власне зі смертю Патріарха Димитрія. Його заповіт призвів до поважних зрушень у закостенілому православному середовищі в Україні.
Протягом року (а що значить рік у житті Церкви Христової?) проблема розколу українського православ’я і бажання його частини жити самостійним життям перетворилася з внутрішньодержавної на світову. У суперечку за українську територію вступили два кити православного світу – Константинополь і Москва. Розвиток подій набув таких неочікуваних поворотів, що став нагадувати снігову кулю, яка котиться з гори, набираючи швидкості та збільшуючись у розмірах. Після загострення відносин між “Другим Римом” і “Третім Римом” унаслідок візиту Вселенського Патріарха Варфоломея в Естонію у жовтні 2000 року ймовірна битва між ними за Україну може виявитися надто небезпечною для світового православ’я.
За більш ніж рік кардинально змінились і погляди глав Церков, і, відповідно, позиція самих Церков. У жовтні 1999 року на зустрічі з представниками Львівського крайового ставропігійного братства
ім. Андрія Первозванного Патріарх Варфоломей І однозначно дав зрозуміти, що вважає легітимною анафему, накладену на екс-митрополита Київського Філарета, а тому ніяких переговорів з ним вести не збирається. Але вже восени 2000 р. до Константинополя одна за одною вирушають делегації від УПЦ КП.
Сам же Патріарх Філарет у березні 2000 р., дізнавшись про зміст заповіту Патріарха Димитрія, висловлювався з критикою на адресу Константинопольського патріархату не менше, ніж у бік Московського патріархату.
Але час біжить, погляди змінюються, і вже щось зовсім інше говорить Філарет наприкінці минулого року. За цей час він зумів організувати довкола себе значну когорту т. зв. лідерів т. зв. націонал-демократичного табору, які прославилися головним чином тим, що всіх і вся лякали комуністично-московською загрозою, але своєю фактичною бездіяльністю якраз і сприяли зміцненню лівих сил серед соціально незахищеного населення. Відчуваючи, що на наступних парламентських виборах вони вже не зможуть запропонувати виборцеві нічого нового (як не змогли запропонувати нічого серйозного на президентських виборах 1999 р. ), ці діячі кинулися на захист ідеї помісної Української Православної Церкви.
Власне, ні від одного з цих політиків у ЗМІ не прозвучало принаймні близьке до богословського пояснення, чому українцям необхідно мати свою Церкву. Чи ця Церква, в їх розумінні, повинна служити лише національно-консолідуючим фактором? Тобто об’єднувати те, що ці політики протягом десятка років успішно роз’єднували?
Але надто вже нещиро в їхніх вустах звучать екуменічні гасла. Ще зовсім недавно авторові цих слів довелося почути від колеги з т. зв. християнської партії, що їх партійний голова заборонив молодим партійцям зі Сходу України брати участь у молодіжному християнському семінарі, тому що його організовують греко-католики, тож їм, православним, нема чого на ньому робити. Чи не фарисейство панує в душах такої політичної горе-еліти?
Події грудня 2000 р. засвідчують, що власне політики, підтримувані Патріархом Філаретом, хочуть опинитися в центрі об’єднавчого процесу. 18-20 грудня група депутатів Верховної Ради України та представники УПЦ КП здійснили візит до Вселенської патріархії і передали звернення 240 народних обранців, які підтримують дії Патріарха Варфоломея, націлені на об’єднання українського православ’я, а також запрошення першоієрарху вселенського православ’я від імені Голови ВРУ
І. Плюща відвідати Україну. І. Юхновський, відомий своїми макіавеллівськими методами об’єднання Церков, запропонував Святішому Патріарху свій план канонічного визнання української помісної Православної Церкви, в якому на перше місце ставиться умова реабілітації засуджених Російською Православною Церквою владик УПЦ КП. Народні депутати запевнили, що вживуть зі свого боку різних зовнішньополітичних заходів для визнання об’єднаної Церкви іншими помісними Церквами, а також, що до такої Церкви, за їх підтримки, звичайно, долучиться значна частина віруючих та нижчого духовенства УПЦ(МП). Як же ієрархам не підтримати на майбутніх виборах таких чудових політиків, тим більше, що й погляди щодо послідовності дій у них збігаються. Найбільш дивно на цьому тлі виглядала, як на думку автора, заява голови громадського Комітету з підготовки зустрічі в Україні Папи Римського Івана Павла ІІ
Т. Чорновола, який від імені 5-ти мільйонів греко-католиків України запевнив, що вони готові підтримати і долучитися до такого об’єднавчого на чолі з Патріархом Варфоломеєм процесу. Напевно, пан нардеп не чув про річної давності виступ у Варшаві цього ж Патріарха Варфоломея, який про цих же греко-католиків говорив вустами РПЦ як про результат католицького прозелітизму. Чи варто вже – негайно і прямолінійно – втілювати в життя заповіти митрополита Андрея та Патріарха Йосифа про єдину Церкву в Україні?...
Позиція політиків, як уже було сказано, дивовижно збігається з позицією керівництва УПЦ КП. Після зближення і підписання спільної заяви між УАПЦ і УПЦ КП остання поступово намагається перейняти на себе відносини зі Вселенським патріархатом. У підконтрольній їй пресі все частіше говориться не про те, що Вселенський Патріарх має намір визнати канонічною об’єднану українську Церкву, а що йдеться нібито лише про визнання Київського патріархату, тобто УПЦ КП.
Навіть більше: в першу чергу нібито йдеться про зняття анафеми з Патріарха Філарета і визнання канонічності двох митрополитів УПЦ КП – Андрія та Якова. Чому саме так ставиться питання? А тому, що без цього всі інші ієрархи УПЦ КП не зможуть бути визнані канонічними, бо їм уділяли архієрейських свячень якраз вищезгадані особи. І, звичайно, ніхто не сумнівається в тому (та й самі ієрархи не раз про це говорили), що їх в першу чергу хвилює, чи в результаті об’єднання і канонічного визнання за ними залишаться їхні посади та влада.
Бо інакше їм ніякого об’єднання не потрібно. Так само є непотрібною главі УПЦ КП й така об’єднана Церква, в якій він через анафему не зможе стати канонічним Патріархом, про що він чітко і при кожній нагоді заявляє. Щодо певного гальмування деякими владиками УАПЦ об’єднавчого процесу за його сценарієм, то Світліший Патріарх Філарет також був чіткий. На його думку, яку він висловив в інтерв’ю газеті “День” (3 січня 2001 р.), владики бояться втратити свою самостійність в управлінні єпархіями, яку вони мають за нинішнього стану УАПЦ, коли перейдуть під його жорстке крило.
Отже, як уже було сказано на початку, розвиток церковного життя в Україні набрав незвично швидкого темпу, що ускладнює можливість прогнозування процесів. З упевненістю можна говорити лише, що у зв’язку з політичною кризою в державі влада і політики не випускатимуть ці процеси з-під свого контролю.
І на завершення. Заполітизованість процесу об’єднання українського православ’я, посилаючись на історичний досвід, може призвести до створення категорії т. зв. тимчасової Церкви, тобто такої, яка існує доти, доки вона потрібна її засновникам.
Біда в тому, що така Церква не допомагатиме віруючим у спасінні, не буде здатною до євангелізації, місіонерства тощо. Вона й Церквою не буде, а так – організацією для здійснення культу.
Чи такої організації ми хочемо?
|
|
