Кому багато дано - від того багато вимагатимуть
ВАСИЛІЯНИ
– Отче протоігумене, скажіть, будь ласка, що спонукало вас стати монахом?
– Кожній людині Господь вкладає в серце відмінний дар, бажання. Кожним зокрема він турбується, про кожного пам’ятає, кожного любить. Кожному дає покликання, завдання. Хоч усі мають різні покликання, однак ціль одна – прославити Бога і врятувати свою душу. Звичайно, говорячи про монаше покликання, необхідно наголосити, що це є особливий Божий дар, і від покликаного вимагається більша відповідальність. Адже недаремно Христос сказав: “Кому багато дано – багато від нього вимагатимуть”.
По-різному Господь кличе: одного вже з лона матері, а іншого – після 50 років. Одного – в невинності, а іншого – коли вже закоштує грішних “солодощів” цього світу. Щасливий, хто вже з молоком матері зростає в атмосфері релігійного життя. Ось чому дуже важливим є релігійне виховання дітей у родині. Тут мають значення і повчання батьків, і приклад їхнього життя. У серце кожної новонародженої дитини Бог вкладає іскру любові, яка проявляється на її милому обличчі й у чистих очах. Та, на жаль, з часом у багатьох дітей ця іскра завмирає або і зовсім вигасає через холод і байдужість родинного клімату.
– Чим, на вашу думку, можна пояснити сьогоднішній бездуховний світ?
– Не думаю, що вислів: “сьогоднішній бездуховний світ” є чимось новим, що належить тільки до наших часів. Ніколи – від самого початку християнства, вже не кажу про попередній час, – інакше не говорилося. Усі сучасники різних епох вважали, що часи, які вони переживають, є найгіршими у духовному плані. Звичайно, рація тут є. Зло завжди існувало у різних вимірах, проявах.
Інколи видається, що не тільки всі великі закордонні міста перемінилися у Содоми і Гоморри, але що і найвіддаленіші гірські села нічим не є кращі: пияцтво, нечисті гріхи, дискотеки в час посту, телебачення, повне неморальної пропаганди. Великим мінусом наших днів є те, що не батьки, а зіпсований злом світ має вплив на виховання дітей. Кажуть, що людина формується до семи років. І що те, що за цей час у неї вкладемо, те на все життя залишиться, пізніше тільки шліфується. Наші старожили говорять, що ще до війни, коли батько забезпечував родину, мама переважно посвячувала себе дітям. Зранку, після молитви і сніданку, йшла з дітьми гуляти. Вказувала їм на сонце, природу, квіти, навчаючи, що все це Бог створив для нас, щоб ми його любили. І це формувало чисту невинну душу дитини.
Та світ не без добрих людей, їх ніколи не бракувало. З кожним роком бачу значну частину молоді (особливо тої, що є в різних товариствах при наших церквах), яка має поступ уперед у доброму. Часто навіть для нас, монахів, вони є гарним прикладом. Вірю, що і в цьому році їх буде ще більше, а ті, що є добрими, стануть ще кращими. А це все дає надію на гарні родини і, можливо, навіть монаші покликання
– Отче протоігумене, скажіть, будь ласка, чи важко бути “батьком” українських Василіянських монастирів?
– Дійсно – Батьком. Яке велике значення має це коротке слово! Щоби його зрозуміти, треба ним бути. Лише тоді діти можуть зрозуміти своїх батьків, коли самі стають ними. У монашій спільноті бути батьком – це найперше поступати у святості, досконалості, щоб інших своїм добрим прикладом до цього заохочувати. До всіх батьків можна віднести оце прислів’я: “Який батько – такий син”.
Добрий батько – добрий син, і навпаки. Бути батьком – це кожну свою дитину любити, і монах потребує любові. Це не означає дивитися крізь пальці на недобру поведінку, помилки, гріхи. Адже правдива любов – це і вимогливість, і строгість, і навіть покарання. Бути батьком у монастирі для настоятеля замало. Діти потребують і мами. Тому потрібно мати серце матері – ніжно любляче, співчуваюче. Бути батьком – це також служити, а не тільки давати накази.
Інколи слово “батько” має перейти у слова “старший брат”, “приятель”, “порадник”, “духовний провідник”. Велика відповідальність лягає на плечі настоятеля – батька у монастирі. Ісус сказав, що за брата, що впав, відповідатиме настоятель.
– Як ви ставитеся до тих, хто вирішив залишити монастир, і чи багато стається таких випадків?
– Практично приблизно 50% із тих, хто приходить у монастир, згодом із нього виходять. Значна частина є й таких, які шукали свого місця в житті й потрапили в монастир, не маючи до цього покликання. Можливо, Господь так вчинив, щоби ця людина опісля, у світському житті, мала кращі основи для духовного життя. Майже всі вони, відходячи, дякували, що Бог до них був такий добрий.
Гірше, прикріше і болючіше, якщо монаший стан залишає та особа, яка мала виразне покликання від Господа. На основі досвіду багатьох таких людей можна сказати, що пізніше, у світському житті, вони мучаться, а деколи навіть несуть Боже покарання за змарнування – втрату цього таланту. З цього приводу пригадую, як одна монахиня залишила монастир, одружилася, народила дитину, а невдовзі померла, залишивши чоловіка з дитиною на руках.
Однак ми нікого не можемо судити, опираючись на слова апостола Якова: “Один лише законодавець і суддя, який може врятувати і загубити. Ти ж хто такий, що судиш ближнього свого?”(4.12).
– Як ви ставитеся до ідеї об’єднання Греко-Католицької і Православної Церков?
– Я вважаю, що це завдання, обов’язок – дуже великий, він повинен лежати в серці кожного щирого українця і доброго християнина. Адже релігійний поділ негативно впливає на національну єдність. Замість того, щоб іти пліч-о-пліч, українці гуртуються: тут свій, там – чужий. Вважаю, що церква через своїх священиків може багато зробити для єдності українського народу. Але для цього потрібен час, настанови, добрий приклад. Найперше потрібно нам усім бути людьми. А потім – добрими християнами. Це ті кроки, без яких неможливе об’єднання. На початку мого священослужіння мені дуже хотілося, щоб усі люди, з якими я зустрічався, відразу навернулися до Греко-Католицької Церкви. Однак мої переконування, а іноді й суперечки мало що давали. Щойно пізніше я зрозумів, що не з цього треба починати. Потрібно, як у Господа, до кожної людини – незалежно від віросповідання, нації, раси – мати в серці добре почуття, любов. Інший це спостереже – й уже опісля, як захоче, можна порадити , повчити й самому збагатитися.
За останні півстоліття Католицька Церква зробила великий крок до єдності у Христі. Адже сам Ісус про це навчав, за це молився, цього бажав. Його це свята воля – щоби був один пастир і одне стадо. Усі ми повинні у кожній людині бачити Божу дитину – і свого брата, сестру. Інакше ми ще не зрозуміли нічого з Христової науки.
– Для світської людини найбільшим щастям є родинний затишок, взаємне кохання, здоров’я і добробут рідних, а що приносить вам, тобто монахові, людині, що відмовилася від світського життя, найбільшу радість?
– Найперше – це коли відчуваю, що живу згідно з Божими заповідями, виконую обов’язки мого стану і монаших конституцій. Це дає душевну радість, мир.
Друге – це бачити, що твоє служіння корисне для інших людей. Дивитися на усміхнені обличчя, вдячні очі за твоє служіння – це найкраща нагорода і заохочення до ще більшої посвяти для людей і Господа. Бувають дні, особливо в час духовних жнив (у Великий піст), що по 15 і більше годин треба у сповідальниці провести. Інколи, прийшовши до келії, швидше засинаєш, ніж голова ляже на подушку. Але ця перевтома такою є милою, щасливою, що не уявляєш більшої радості, ніж усвідомлення того, що до кінця віддаєш сили і енергію для полегшення людських душ. Робити добро – і надіятись, що у Бога ніщо не забуте, що він дасть вічне небо, – це, напевне, є тим двигуном, що надихає до повної і самопожертвенної посвяти для добра інших, для їхнього щастя. “Бо терпіння сьогоднішнього часу не гідні тієї радості, яку Бог приготував тим, що його люблять”.
Розмову вели Марія ШИКЕРИНЕЦЬ, Анжеліка СЕРДЮК
|
|
