Бавовняними полями, крізь нічні ліси до західної пристані
ТЕАТРАЛЬНІ МАНДРИ
Катерина СЛІПЧЕНКО
“Якщо ви опинились поза домом у такій годині, у такому місці, значить, ви хочете чогось, чого у вас немає”
Бернар-Марі Кольтес
Поза домом опинилися французькі актори Софі Лукаротті та Дан Артюс, які в образах Торговця та Клієнта з’явилися на сцені театру імені Леся Курбаса, презентуючи першу частину “У самоті бавовняних полів” із запланованої трилогії “Ночі” за Бернаром-Марі Кольтесом, куди увійдуть також “Ніч на порозі лісів” та “Західна пристань”.
Актори опинилися у Києві, у гущині французько-українського проекту, де на чолі із режисером Дмитром Лазорком та акторами Миколою Бокланом, Олексієм Вертинським, Ніною Лінч та іншими створили Petit Theatre du Poisson (“Маленький театр Риби”). І все це – на основі драматургії Бернара-Марі Кольтеса, постаті яскравої, потужної, незбагненої (див. “Поступ” від 17.02.2001).
“У самоті бавовняних полів” – п’єса дивна і прекрасна, з насиченим текстом, де автор бавиться словами і поняттями, сплітаючи їх у концентрований густий словесний розчин, який крапля за краплею актори переливають у зал. І кожна крапля – вагома і напрочуд чітка.
Лаконічна чорно-біла вистава на двох будується із графічною елегантністю та виваженістю кожного штриха: якщо слово вимовляється, воно звучить на всі 100 відсотків, кожен рух, кожен жест – точний дотик офсетної голки (як у Пікассо).
Взагалі, вистава своєю чорно-білою естетикою (художник Володимир Карашевський) викликає різнобарвну низку мистецьких асоціацій: підсвітлена оголена постать від Жоржа де ля Тура, летюча графіка геніального Пабло, відсторонена еротичність, як у Родена... І не важливо, чи ці асоціації закрадалися свідомо, чи є вони випадковими висновками із сценічного існування, тонкої структури театральної органіки. Закладений культурний пласт у поєднанні з постмодерною драматургією поглиблює діалог, який, як декларував Кольтес, є об’єднаними монологами. Монологи довгі, у лабіринтах яких непосвячений запросто зламає собі карк, а посвячений знаходить простоту і ясність довершеності.
Професійність, елегантність, вишукана лаконічність – так коротко можна було би сказати про цю виставу. Але у її практично досконалому малюнку пульсує і б’ється через край потужна енергія, яку через словесне плетиво-гру актори кидають у зал, як жовто-гарячі апельсини, що котяться собі у чорно-білому просторі. Зал – поглинач енергії, бо глядач не розуміє блискучого французького тексту і тому енергетично не відповідає двом легким фігурам, двом “розумним Арлекінам”, яким доводиться черпати із власних ресурсів ще і ще, аби пробитися крізь кригу нерозуміння. І їм це вдається.
І ще одне – вистава відбувалася на сценічному майданчику театру Курбаса, що любить своїх акторів і виштовхує чужинців. Те, як “Маленький театр...” органічно увійшов у дивосплетіння маленького театру на вулиці того, хто першим сказав про “розумного Арлекіна”, про театр-лабараторію та про театр-майстерню, є ще одним свідченням про цей дивовижний організм, що об’єднав Бретань, Париж, Київ, Львів, Берегово у театральну територію, є ще однією лабораторією, в якій киплять алхімічні сполуки театрального еліксиру.
Наступними частинами триптиху стануть “Ніч на порозі лісів” та “Західна пристань” Бернара-Марі Кольтеса, мандрівника та гравця, філософа та блазня (у первісному сенсі цього слова). Тепер французькі театральні прочани працюватимуть із акторами київських “Молодого театру” та Театру драми і комедії на Лівому березі. А 15 квітня почнеться спільна робота з Берегівським Угорським Національним театром ім. Д.Йєша. Щасливих мандрів бавовняними полями, нічними лісами аж до західної пристані!
|
|
