Старший брат Квебек?
РЕПЛІКА
Антон ГОРШКОВ
Стаття Михайла Мишкала в “Поступі” від 4 січня цього року дала нам зайвий, а втім, не такий уже й зайвий шанс позаздрити вмілості людей за океаном давати собі раду у своїй провінції. Мова йшла, нагадаю, про канадську провінцію Квебек, яка протягом останньої половини минулого століття доросла до хрестоматійного прикладу відродження нації майже з нічого. Вартісність таких публікацій – неемоційних і розважливих, сильних аргументацією – в сучасній Україні поза питанням. Проте, читаючи цю статтю, я постійно ловив себе на думці, що є ще багато речей, які залишилися поза увагою автора і які, однак, варто було би згадати.
“Світ бізнесу, тобто люди, котрі замовляють музику, був англомовним”. Якими є люди, котрі замовляють музику зараз у нас, ми всі прекрасно знаємо. Вони, власне, і не ховаються – от, своє радіо завели. Так і називається: “Наше радіо”. Ми свою музику не дуже бережемо, а надто тих, хто її пише. “Ситуація зі смертю Білозора могла стати, але не стала тим каталізатором, який би призвів до якихось радикальних змін”, – пише оптиміст Михайло Мишкало.
Дозволю собі висловити не надто популярну думку: а чи справді могла? Доказів на користь такого непопулярного, непатріотичного сумніву є два. Для цього треба порівняти кількість людей, котрі вшанували своєю присутністю похорон Білозора, та суму грошей, перерахованих на рахунок для порятунок Білозора живого. Композитора, котрий переживав у свої останні дні важку кризу, взагалі мало хто помічав. Висновок не надто втішний: нація, яка палко кохає своїх мертвих талантів, і плює на живих, сама не надто жива.
Монреаль, найбільше місто франкомовної Канади, разючий контрастує з ультракосмополітичним Торонто, де фактичним центром міста є чайнатаун. Монреаль – єдине місто Канади, де часом можна забути, що ти не у Львові. Проте тобі про це швидко нагадають. Касир у метро, котрий розуміє англійською, а відповідає французькою. Офіціант у кав’ярні, котрий англійської не розуміє. І американські туристи, котрі перелякано відповідають англійською, що не тутешні, коли ти намагаєшся спитати у них щось французькою.
Більше Монреаль нічим не відрізняється від інших, нефранцузьких міст Канади. Написи переважно двомовні, хоча мали би бути одномовні. Якщо одномовні – то переважно англійські. Найбільший навчальний заклад міста – Університет Макґіла – мовою викладання має англійську. І – атмосфера повільного вмирання, точніше, відсутності руху вперед, який тихо б’є по вухах в інших великих містах. Капітал полишив Монреаль, оскільки капітал тут, як і всюди у світі, є в національному плані (скажемо обережно) космополітичним, а космополітичний капітал не любить націоналізму. Навіть здорового.
Михайло Мишкало уважно простежив, що відбувалось у Квебеку після радикальних 60-х. Проте коріння цього процесу сягає глибше: протягом попередніх десятиліть Квебек плекав те, чого у нас зараз немає і не скоро буде – національний середній клас. Національний середній клас не боровся за побудову франкомовного середовища... Він боровся за те, щоби середовище, в якому він жив, стало франкомовним. Це – дуже різні речі. Ті, хто зараз бореться за щось в Україні, борються за те, щоби це “щось” постало завтра.
На жаль, дуже незначна жменька людей має, за що любити й цінувати свій сьогоднішній день. І обома руками тримає тих, хто їм такий день дарує – ціною злиднів усіх інших. Дурень думкою багатіє – це гасло можна було би з рівною часткою істини написати і на будинку на Банковій, і на кожному з наших із вами будинків і будиночків.
Одним із найбільш ефективних засобів збагачення народних мас зараз є козирна мовна карта, яку дістають із рукава у скрутні хвилини. Вам не здалося дивним, як збіглись у часі останні правописні реформи та безпрецедентна кооперація правих і лівих супроти Верху? І якщо завтра, зі зростанням єдності, нам зовсім раптово запропонують писати, скажімо, “телє” замість “теля”, то що нам залишиться казати, дивлячись на втрату престижу на сході альянсом популярних там лівих і лівоцентристів із “бендеровцами” – deja vue чи je me soviens? Тільки коли більшість захоче берегти свій лад, вона буде берегти і культуру, що її в цей лад єднає. Нашим людям ані на Заході, ні тим більше на Сході поки що нема за що бути вдячними державі й культурі, яка їх, до того ж, майже не єднає.
Автор згадує в підзаголовку про проблеми саме галичан. На жаль, зараз збереження та відродження мови і культури – головний біль лише для них. Проте одне речення не дає мені змоги погодитися з автором статті: “... Країна, в якій були схожі проблеми і якій їх вдалося вирішити, хоч і йдеться про окрему провінцію”. Подумаймо: шукати нам свій шлях відродження престижу буття українцями в Україні, чи ми справді хочемо, щоби Галичина стала єдиною націоналістичною україномовною провінцією України? А точніше, щоби вона і надалі була такою? Урок Квебеку – сумний урок, який іще раз підтверджує те, що всі-всі й буз того знають: двомовних країн не буває.
|
|
