Два фрізієри
КЛУБ КОМІСАРА БОНЦЯ
Мало не два тижні повний особовий склад Львівської поліції разом із жандармерією та жовнірами 40 піхотного полку “Цитаделя” ганялися Давидівським лісом за бандою Гринька Чуми. У тому лісі усе заводилася якась погань. Навіть у білий день повз хащі цього бандитського кубла не те що пройти – проїхати не можна було спокійно, аби не накласти гаманцем, а то й головою. Останнім часом давидівські “робінгуди” геть розперезалися і не пропускали без “мита” жодного селянського возу і навіть авта – перетягали дорогу грубим дротом та обдирали всіх, хто траплявся під руку. По тому, як вони примудрилися пограбувати рейсовий автобус “Львів-Давидів”, львівські влади вирішили покласти край такому неподобству. На узліссі було запроваджено постійний поліційний пост, та вже другого дня постерункового Длугоша знайшли на дуплястій вербі з табличкою на грудях: “Тутай, “дзяди”, вам не Львів. Тутай я хазяїн. Гринько Чума”. Такого блюзнірства, звісно, стерпіти було не можна, і до лісу було стягнуто всі поліційні та військові сили. Розпочалася справжня партизанська війна: давидівські опришки стояли на смерть, бо втікати було нікуди – окресні селяни тільки й чекали нагоди звести з ними порахунки.
Зрештою, банду Чуми переловили і відправили під конвоєм до Львова, а сам відчайдушний отаман волів підірватися в бункері разом із бойовим арсеналом. Лютневим ранком украй змучена команда комісаріату при Бальоновій поверталася до Львова. Франьо Мулик просто таки засинав за кермом, а позаду мовчки скреготав зубами поранений Піскозуб, розгойдуючи прострілене передрамення.
Бонцьо і сам був заледь живий та подумки лаяв своє недолуге начальство, яке кинуло під кулі нарівно з зеленими жовнірами розшукових асів. “Тоті йолопи сидять у своїх теплютких кабінетах, і їм не в голові, який полезір для кримінальників буде ві Львові, як не стане Піскозуба, Гірного, Лукомського, мене... “. Найбільше за все йому хотілося взяти гарячу купіль, поголитися і забутися на свіжих простирадлах. Спостерігаючи, як Мулик куняє над кермом, він рішуче плеснув його по плечі і скомандував: “Франю, завертайте до Давидова! Не годиться нам заявлятися до Львова у такому вигляді. Спинимося у місцевому готелику, приведемо себе до ладу, опатруємо піскозубову рану, а там рушимо далі”. Небавом вони вже були на місці і, вклавши Піскозуба в ліжко, посунули у пошуках фрізієрні. Фрізієрень, як не дивно, виявилося аж дві. Вони ревниво перезиралися шибами через їздню місцевої принципальної вулички.
– Ого, навіть тутай є конкуренція! – іронічно гукнув Бонцьо і обернувся до Мулика. – Ну то як, Франю, до котрої завітаємо?
– Відай, до найближчої, – і Мулик зазирнув у лискучу шибу під барвистою вивіскою “Фрізієрня “Мрія”: гоління, наймодніші ондуляції, винищення нагніток”.
– Ого, та то є люксусовий льокаль!
Справді, у фрізієрні все сяяло чистотою, а випещений перукар підмітав з долівки рештки зрізаного волосся. Бонцьо на мить замислився:
– Ми, яко той вислюк, жи сконав від голоду між двома копицями сіна. Та як маємо вибір, то чому б не зазирнути навпроти.
Франьо мовчки стенув плечима і посунув за шефом на другий бік вулиці. Друга фрізієрня не мала жодної вивіски, лише ржаві жерстяні ножиці порипували від вітру над порепаними двірми.
– Ба, та це якась брудна рудера! – бридливо покривився Мулик. – Тутай і пурєдний баран погребував би робити собі ондуляції.
Фрізієрня була темною і занедбаною, а на пошарпаному кріслі дрімав в очікуванні клієнтів сам властитель – неохайно поголений і зарослий, як пітекантроп.
– От нахабнота, – сплюнув Мулик, вказуючи на цінник, який висів у шибі безіменного закладу. – Сей нечупара просить за послуги таку ж квоту, як і чистьоха навпроти.
– Ну, Франю, котру ж фрізієрню обираємо?
– Як то, котру? – витріщився на шефа Мулик. – Певно, жи найліпшу.
– І я так гадаю, – кивнув Бонцьо і потягнув клямку занедбаного льокалю під іржавими ножицями.
А чи можете ви обґрунтувати вибір комісара Бонця?
Відповіді наступного четверга
Відповідь на кримінальну загадку “Убивство в лазні”, вміщену в “Поступі” від 15 лютого: Барчика вбив Чих. Він приніс із собою у термосі гостру крижану скалку, яку примудрився застромити у серце доскіпливому адвокатові. А потім скалка просто розтанула, не залишивши жодного сліду.
Л.А.
|
|
