ОПОЗИЦІЯ СІРИХ
PARA BELLUM
“Батьки нації” порівняли опозиціонерів із фашистами. Кого вони хотіли налякати? Самих себе? Справа в тому, що “антикучмівці” не подібні на фашистів не тільки в політологічному аспекті, але й за наявним потенціалом. 1922 року підрозділи фашистської міліції здійснили похід на Рим, узяли під контроль муніципалітети на місцях. Виступаючи в парламенті, Муссоліні заявив: “Я міг би перетворити цю залу на солдатський бівуак...”. В української опозиції немає ні такого вождя, ні сотні тисяч озброєних чорносорочників. Які ж вони фашисти?
Мабуть, найбільші страхи опозиції полягають у тому, що влада, отямившись від розгубленості, просто проігнорує її. Як змусити владу реагувати на протести? До чого, крім виступів із заявами, може вдатися Форум національного порятунку? Цитата з Висоцького – “настоящих буйных мало – вот и нету вожаков” – стала визначальною в описі проблем опозиції та й узагалі теперішньої української політики. З іншого боку, постає запитання: чому це в Сербії, Перу, на Філіппінах змогли повалити президентів (президентів цих країн звинувачували у зовсім смішних речах, порівняно з Леонідом Кучмою), а в Україні – ні? Чому в інших країнах народи подолали сильних лідерів, які мали неабиякий досвід боротьби (Слободан Мілошевич, на відміну від Кучми, прийшов до влади на хвилі національного піднесення, а не загальної втоми та зневіри; перуанець Альберто Фухіморі розгромив марксистських партизан та сусідній Еквадор, домігся економічного зростання), а українці неспроможні дати собі раду з “ніяким” Кучмою? Звичайно, влада зуміла так усім задурити голову розмовами про стабільність, що в корисність цієї стабільності за будь-яких умов багато хто повірив. Але проблема не тільки в цьому.
Опозиціонери дивуються і звинувачують народ у пасивності, але ж насправді винні вони самі. Зачаровані на Захід, українські політики, наче діти, повірили в чудодійність інформаційно-пропагандистських технологій; увірували, що все вирішують технології, що піарщики та іміджмейкери важать більше, ніж переконання і все решта, чим би мали керуватися політики у своїй діяльності.
У могутність піару повірили настільки, що знехтували всіма іншими аспектами політичної роботи. Кость Бондаренко якось слушно зауважив: теперішні політики вірять у можливості піару так само, як середньовічні – у силу чорної і білої магії. І ні тепер, ні тоді ніхто достеменно не знав, що таке магія і що таке піар. Але в давнину знали, що таке пряма дія, тому на активних прихильників покладалися більше, ніж на шаманів. Зараз навпаки: піарщиків та іміджмейкерів, як собак нерізаних, а людей, які вміють адекватно діяти в даних умовах, немає. На такому “безриб’ї” навіть Юлію Тимошенко стали порівнювати з Жанною д’Арк. Через елементарну послідовність та наполегливість, хай навіть талановитого політика стали порівнювати з героєм визвольної війни! Та яка Жанна д’Арк?! Не тіште себе ілюзіями! Жанна була наївною і щирою фанаткою, завдяки чому з банд мародерів та зграй дезертирів зуміла збити боєздатне військо. І без усякого піару.
Якщо опозиціонери хочуть змінити політичний клімат – нехай почнуть із самих себе, з підготовки відповідних кадрів. У так званих “школах молодих політиків” чи то “молодих лідерів” готують ніяких не лідерів – майбутній партактив там учать бути чиновниками (згодом чиновники навчать їх бути хапугами), вчать працювати в кабінетах з іншими чиновниками, а не на вулицях і майданах з натовпом. Чого ж тепер звинувачувати народ, якщо ви не можете адекватно до нього в даній ситуації звернутися? Ваші піарщики та іміджмейкери спроможні заохотити людей читати газети і дивитися телевізор (у ліпшому випадку – проголосувати на виборах), але аж ніяк не спонукати до активних дій. Чиновники взагалі вміють не заважати. Немає фахівців з кризових ситуацій, гандизму чи якихось інших методів ненасильницького спротиву. Та що там говорити за фахівців – коли настав момент діяти, виявилося, що в багатьох партосередках немає навіть мегафонів!
Сподіваюся, що останні події мають таки переконати політиків: готуватися треба не тільки до виборів, але й до... великих несподіванок.
Дмитро ШУРХАЛО
|
|
