Наш театр без "Хануми", як "базар без хурми"
ПРЕМ"ЄРА
Світлана РУДЄВА
Так сталося, що через політично-історичні дискусії та скандали, що розгорнулися навколо деяких недавніх заньківчанських прем’єр ми вже й забули, що однією з прадавніх функцій театрального лицедійства є все ж таки розважання публіки. Саме про це, напевно, нам і вирішив нагадати у своїй останній роботі режисер Вадим Сікорський. На великій сцені театру ім. М. Заньковецької він поставив відому комедію-водевіль грузинського драматурга минулого століття Авксентія Цагарелі – “Ханума”.
Старше покоління львівських театралів, напевно, ще пам’ятає, коли Хануму на сцені театру Радянської армії (тепер – ЗОК) виконувала н. а. України Зинаїда Дехтярьова. Пам’ятає створений нею неповторний образ підприємливої свахи. Тепер, немов перейнявши естафетну паличку, на сцені театру ім. М. Заньковецької у цій ролі плете інтриги з. а. України Людмила Нікончук.
Проте “Ханума” Вадима Сікорського – це незвикла гучна і багатолюдна комедія-балет. У ній немає жодного зайвого актора, немає масовки, немає гамірного базару з притаманними йому бійками. Основою режисури в цій виставі є атмосфера камерності та сімейного затишку, а режисерським козирем – актори. Це той рідкісний випадок, коли важко виділити когось одного з виконавців ролей. У “Ханумі” усі без винятку актори: Л. Нікончук (Ханума),
Д. Залізна (Кабато), Я. Юхницький (князь Пантіашвілі), О. Гарда (Коте), О. Гуменецька (Текле), Я. Кіргач (слуга Тімоте), О. Кузьменко (купець Микич), А. Сотникова (Сона), Є. Федорченко (Акоп) та А. Корнієнко (Ануш) – неперевершені. Вони колоритні й природні настільки, що автентичні грузинські слова та вирази, які вони вимовляють, за режисерським задумом, сприймаються, як рідні.
На прем’єрі була присутня онука відомої грузинської актриси Тамари Цітишвілі (однієї з перших грузинських Ханум) – Манана. Її розчулила постановка: “Завдяки цій виставі режисерові вдалося відтворити колоритний образ грузинського народу, – сказала Манана після вистави. – Я впевнена, якщо б актори не любили наш народ, то не змогли би так чудово зіграти свої ролі. Вони робили це з душею... Знаєте, є таке старе грузинське прислів’я: не цар володарює, а час царює. Так-от у львівській “Ханумі” режисерові вдалося перемогти час”.
Можливо, взявшись за постановку легкого водевілю, Вадим Сікорський зрадив започаткований ним же у двох останніх виставах (“Загадкові варіації” та “Криваве весілля”) традиції концептуального театру. В “Ханумі” справді немає ані майже по-детективному “закрученої” фабули “Варіацій” та “знущань” над глядацькими почуттями, ані візуальної витонченості й експериментаторства “Весілля”. Проте взятися за постановку такої рафінованої театральної комедії у час, коли сам театр сидить на “голодній пайці”, майже півроку не отримуючи зарплатні, примусити акторів щиро сміятися, коли вони елементарно відчувають голод, – учинок неабиякий.
А дотепний гумор “Хануми”, її пісні, покладені на енергійно-запальну музику чудового грузинського композитора Георгія Канчелі, яку “на живо” виконує оркестр, та блискуче акторське виконання створюють справді гарний, переповнений домашнім теплом настрій. Забавляє публіку грою ошуканств та непорозумінь, як у справжній “комедії положень” і хитромудро заплутана інтрига.
Дія вистави розгортається у найжвавішій частині Тифлісу – Авлабарі, де своєрідну “дуель” влаштували дві професійні свахи – Ханума та Кабато. Їх суперництво – це справжній карнавал та життєва театральність, що так притаманна грузинському народові. Тому-то чоловіки, долю яких, ніби шахових фігурок, вирішують свахи, не в змозі запідозрити подвійної гри...
Отже, драматургічний матеріал вистави по-театральному чудовий. Робота акторів, що його представляє, викликає захоплення, а режисерський задум – почуття подяки. Єдине, що порушує цю гармонію – це сценічне оформлення.
Створена декорація народного художника України Мирона Киприяна за принципом еклектики існує у виставі ніби сама по собі: вона надто насичена для лаконічного режисерського вирішення і надто куца для відтворення інтер’єру закоханого у бароковий стиль грузинського ґазди. Єдине, що в ній правдиве – це гарбузи. Вони єдині, здається, здатні “промовляти”: за українськими звичаями, гарбуз – це знак відмови сватам, а грузини, як розповідала Манана Цітишвілі, дуже люблять прикрашати цими осінніми плодами свої сади та подвір’я...
Але тим не менше, усі прем’єрні покази “Хануми” мали шалені аншлаги, через що склалося враження, що львівська публіка чекала на “повернення” авлабарської свахи. А може й справді, наш театр без “Хануми”, як “базар без хурми”?
|
|
