Не сотвори собі кумира
BONDAR&Co.
Найбільш резонансними подіями минулого тижня стали арешт Юлії Тимошенко та підпис Віктора Ющенка під “заявою трьох”. Обидві події викликали у суспільстві гострі дискусії і навіть шок. І якщо на арешт Юлії Тимошенко можна було сподіватися як на необачний, але ймовірний крок влади, то підпис Ющенка дійсно багатьох вибив із колії. Як так? Національний герой і майже новочасний месія – і раптом... Націонал-демократи свого часу повірили Ющенкові й постійно його захищали – то від Суслова (не того, що Михайло Андрійович, а того, що Віктор Іванович), то від Медведчука, то від “Киевских ведомостей”... Ющенко нібито платив взаємністю і не надто протестував, коли журналісти обзивали його націонал-демократом.
Так у нашому суспільстві виник міф про “доброго Ющенка”, про Ющенка-реформатора. Про Ющенка-рятівника. Нам подобалися його американська усмішка і його широкі жести. Нам подобалося те, що він розмовляє українською мовою і малює картини. Нам подобалося те, що у нього молода і приваблива дружина-американка. Нам подобалося, що він хреститься у церкві й хрестить дітей. Що він час від часу бере до рук бутафорську шаблю і знає козацькі звичаї. Нам подобалося, що він займається альпінізмом. Зрештою, Ющенко поступово став уособленням українського народу. Навіть у своїй терплячості й нерішучості, навіть у своєму тихому, майже непомітному бунтарстві... Коли Ющенкові допекли – він тихенько поклав на стіл Президентові ультиматум із 12 пунктів: мовляв, не виконаєш – піду з посади. Для загалу було дано формулювання теж у суто українському стилі: “Може, я поклав заяву, а може, ніякої заяви і не було “. Президент ультиматуму не прийняв, і Ющенко – теж чисто по-українськи – залишився на своєму посту.
Далі був січень 2001 року. Була відставка Юлії Тимошенко і “героїчна” оборона віце-прем’єра. П’ять днів тривала ця оборона. “Підпиши!” – “А не підпишу!” – “А підпиши!” – “А не підпишу!” – “А в мене на тебе є Дубина!” – “Але ж то моя Дубина!” – “Призначимо, тоді й побачимо, чия то Дубина...” А Дубина виявилася... Дубина виявився не кучмівським і не ющенківським, а російським. Вірніше, від тих сил, які лобіювали інтереси російського капіталу в Україні.
Це показали і дніпропетровські домовленості, коли Кучма “здав” українську енергетику північному сусідові. Але навіть це не похитнуло становища Ющенка.
Ющенко – я переконаний – зробив у своїй кар’єрі величезний помилковий крок. І цей крок було зроблено навіть не тепер, не в той час, коли він ставив свій підпис під “заявою трьох”. Цей прорахунок було зроблено в момент відставки Юлії Тимошенко. Ющенкові потрібно було також іти у відставку. Мені можуть заперечити: “Як? Кинути напризволяще Україну?”. Але Україну й так кинуто – Кучмою – на поталу Росії. Ющенко мав шанс залишитися позитивним героєм нашої історії. Він мав шанс вчасно піти – нехай не в опозицію, нехай просто на пасіку. Але при цьому Ющенко був би таким собі живим символом надії – надії на кращу Україну, аніж та, в якій ми живемо.
Ми не мали б Ющенка-прем’єра, але нам не довелося б червоніти за Ющенка-угодовця. Хоча Бог йому суддя і він – яко державний муж – має краще знати, що й коли йому робити. Наступного дня після підписання “заяви трьох” Ющенко якось надто незграбно робив спробу виправдатися перед журналістами: я, мовляв, людина державна, а не політик. Я маю дбати про економіку, а не про інтереси опозиції. При цьому якось забувається, що всяка людина – навіть якщо вона просто банкір і “просто” прем’єр – крім законних зобов’язань, має ще й зобов’язання чисто людські, чисто моральні. Бо людина, як відомо, це осуспільнена тварина. Чи, може, Ющенко, вважає, що вдячність – це виключно собача риса? Принаймні вдячність до тих, хто був із ним протягом кількох років по один бік барикад?
І тут на думку спадає давня мудра заповідь: “Не створи собі кумира”. Ми дійсно схильні творити для себе кумирів. Можливо, це наш стиль життя – перебувати у вічному пошуку кумирів з-поміж себе. Ми шукаємо собі об’єкт для поклоніння, ідеалізуємо його, робимо довкола цього об’єкта культ, а потім гірко нарікаємо, коли розчаровуємося у цьому новоявленому ідолі. Попереднім нашим “ідолом” (принаймні в Галичині) був Євген Марчук. Ось стане Марчук Президентом – і потечуть молочні ріки. Ось прийде Марчук – і покінчимо з російським засиллям в Україні. Ось оберемо Євгена Кириловича – і не стане олігархів... Це вже потім ми дивувалися: як же так? Такий був файний Євген Кирилович, а таким став угодовцем! Вах-вах-вах...
Тепер мали ідола-Ющенка. Справжній Ющенко – безвольний, слабодухий, неврастенічний – якось залишався за кадром. Ми бачили такого Ющенка, якого хотіли бачити. Пам’ятаю, як у вересні до мене підійшов один професор і почав дорікати: мовляв, я руйную міф про Ющенка і працюю на руку ворогам України. Я тоді намагався переконати шанованого мною науковця у тому, що варто розрізняти Ющенка-політика і Ющенка-міф. “Нам потрібний позитивний міф,” – стверджував мій опонент. “Але ж ви уявляєте собі, яким буде розчарування, коли стане зрозуміло, що Ющенко не до кінця відповідає створеному довкола себе міфу?” – “Але коли то ще буде – те розчарування! Головне – зараз, аби міф запрацював...”
Наразі міф не спрацював. Герой виявився не зовсім героєм. Більшість із нас ще продовжують – за інерцією – вірити Ющенкові. Я особисто – також. Вірить же у нас дехто ще й Марчукові, дивним чином поєднуючи у своїх серцях любов до двох антагоністів – Марчука таі Ющенка. Бо не можуть зізнатися собі у тому, що їх любов (нехай навіть любов у політичній площині) виявилася любов’ю без взаємності. Я також не можу змиритися з цією думкою. Бо надто вірив у Ющенка, хоча й бачив велику кількість недоліків у цього політика. І навіть критикував його...
Тепер ми маємо новий об’єкт для поклоніння. Юлію Тимошенко. Я знову безтямно кидаюся на захист і звеличення української Жанни д’Арк. Я щиро бажаю їй прийти до влади в Україні й стати жінкою-Президентом. І щиро переконаний, що я сотні разів розчаруюся у ній, сотні разів писатиму критичні статті про Президента Тимошенко і її режим. І все це заради того, аби ми навчилися бути ледь-ледь раціональнішими і вибирали своїх кумирів не серцем, а розумом, якщо ми не вміємо жити взагалі без ідолів. Політик повинен бути політиком, а не ідолом, а ми його повинні сприймати таким, яким він є, тобто з усіма його плюсами і мінусами.
Але поки що – вітайте нового кумира і намагайтеся забути старого. І я старатимуся робити те ж саме. Разом із вами, дорогі співгромадяни!
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
