Чи діждемося Маннергейма?
НЕВЕЛЮК
“Канал 1+1” розпочав демонстрацію фільму про життя людини, котра віддавна привертає мою увагу – Карла Ґустава Маннергейма. Ця постать, безперечно, надзвичайно цікава сама собою – військовий, географ, антрополог, розвідник, фотограф, видатний державний діяч. Але все ж особливий, загострений інтерес викликає він у мене насамперед як в українця, котрий намагається зрозуміти причини фатальних історичних невдач свого народу. Зрозуміти бодай тепер, зрозуміти нехай із великим запізненням – аби лише не повторювати надалі помилок, за які доводиться платити страшну ціну.
Станом на кінець 1917 – початок 1918 року Україна за рядом показників мала куди кращі перспективи, ніж маленька Фінляндія, розташована в небезпечному сусідстві з тодішньою столицею Росії Петроградом (це сусідство ще ой як гикнеться фінам через двадцять два роки). Ні людські, ні промислові, ні сільськогосподарські ресурси Суомі не йшли в жодне порівняння з українськими.
Фінські збройні сили формувалися, фактично, у процесі боїв із тамтешніми червоними, – при цьому громадянська війна у країні тривала близько трьох місяців, забравши життя п’яти тисяч “білофінів” (незрівнянна тупість радянської фразеології!) та двадцяти тисяч “бійців за народне діло”.
Українська влада натомість допустила спочатку моральний занепад, а потім і самоліквідацію величезної кількості українізованих частин, – а були, були ці частини! Після Берестейської угоди, до того ж, держава перебувала під захистом німецьких і австрійських багнетів і мала якийсь час для перепочинку – небагато часу, але ж фіни не мали і того.
На жаль, і Грушевський, і Винниченко, й іже з ними були засліплені соціалістичною ідеологією і “впритул не бачили” реальних проблем України. Гетьман Скоропадський – цілком імовірний кандидат на роль “українського Маннергейма” – натомість, фактично, пожертвував незалежністю держави при кволій спробі втримання влади після поразки Німеччини й Австрії. Директорія прийшла до влади в украй знесиленій країні, оточеній уже зміцнілими ворогами.
Результат – відомий до болю. Маннергейм же поводився з носіями ідей соціалістичної революції не надто демократично, зате, як показав час, цілком адекватно. Намагався під антибільшовицьким прапором об’єднатися з російськими генералами, однак, коли з’ясувалося, що останні не сприймають фінської незалежності, легко відмовився від цієї ідеї.
І заходився до справи, завдяки якій його довіку згадуватимуть вдячні фіни, – до будівництва оборонної смуги, відомої всьому світові як лінія . Тут видається доречним навести розлогу цитату з книги Віктора Суворова “Остання республіка”: “Двадцять років практично весь оборонний бюджет Фінляндії йшов на створення укріплень на Карельському перешийку. Була збудована оборонна лінія протяжністю 135 кілометрів і глибиною до 90 кілометрів. Фланги впирались у Фінську затоку та Ладозьке озеро. За безкрайніми мінними полями, за протитанковими ровами та гранітними надовбами, за залізобетонними тетраедрами та дротяними загородженнями в десять, двадцять, тридцять рядів... – залізобетонні каземати: три, чотири, п’ять поверхів під землю перекриття – півтора-два метри фортифікаційного залізобетону... Все це завалено багатотонними гранітними валунами і засипано ґрунтом. Усе замасковано”.
З усіх країн, що межують із Росією, остання не намагалася загарбати лише Монголію, Китай (це й не дивно) та Норвегію (ну, російсько-норвезький кордон виник лише після Другої світової). А єдина країна, якій у ХХ столітті вдалося відмовитися від братніх обіймів Москви, – це Фінляндія. І єдиний наразі відомий із досвіду всіх часів і народів придатний для цього засіб – це лінія Маннергейма.
Наскільки це питання актуальне для нас сьогодні? Розгорнімо свіже число... ні, не “Нашего современника” чи “Завтра” (ці видання українська влада мала би підтримувати фінансово та широко розповсюджувати – насамперед у війську).
Візьмімо нібито відносно “політкоректну” “Комсомольскую правду” – число від 13 лютого 2001 року. Стаття на тему політичної кризи в Україні. На розвороті – під рубрикою “Що думають радикали” – коментарі депутатів Думи комуніста Шандибіна та “жириновця” Митрофанова. І той, і другий – вічні об’єкти глузувань “КП”. Єдине, в чому сходяться – в необхідності придушення української незалежності. Один вважає, що Кучму для цього слід усунути від влади, інший – навпаки. Поруч – стаття журналіста “Комсомолки” Анісимова. Цей виявляє максимум можливої для росіянина поваги до нас: “На демонстративну (?!!! – О.Н.) незалежність України Росія якийсь час могла би заплющувати очі, якби не виникла нова обставина...”. Можете вірити, можете – ні, та на іншій сторінці цього ж таки номера стверджується, що “... найкращий друг України – це все ж Росія”. Хоч смійся, хоч плач. Тим часом син “нововідставленого” голови СБУ, вірний вихованець академії спецслужби Росії Андрій Деркач пропонує нам саме в цій компанії рухатися до Європи. Надлюдську волю треба мати, щоби вимовити таке вголос і не розреготатися. Не кожному народу щастить мати свого Маннергейма. Маннергейми – рідкість. Але маршал Карл Ґустав Манергейм створив унікальний прецедент, довів на практиці можливість створення твердинь, об які роз’юшують свої криваві пащі найжахливіші ведмеді. Рецепт – за Суворовим: “Цемент марки “600”, арматура сталева, 95 кілограмів арматури на кубометр бетону”. Однак, попри безмежну мою повагу до пана Суворова-Різуна, дещо він усе ж упустив із цього переліку – дух свободи народу та сталеву волю його лідера.
Боротьба – не безнадійна. Перемога – можлива. Відділи себе від смердючих боліт євразійщини. Якщо хочеш бути європейцем – будь ним. Збудуй у своїй душі лінію Маннергейма – і нехай вони приходять. Ти будеш готовий.
Олег НЕВЕЛЮК
|
|
