Троє звернулися до народу
Поява підпису прем"єра під спільним зверненням означає кінець міфа про Віктора Ющенка
ЮЩЕНКО
Кость БОНДАРЕНКО
У вівторок Президент Леонід Кучма, прем’єр Віктор Ющенко та голова Верховної Ради Іван Плющ у спільному зверненні до українського народу заявили, що проти нашої держави розгорнута безпрецедентна політична кампанія з усіма ознаками психологічної війни. Троє найвищих посадових осіб держави вважають, що зараз чиняться спроби втягнути Україну у вир нездорових пристрастей. На запитання, хто ж новітній ворог України, Президент, прем’єр та спікер відповіли: Форум національного порятунку.
“Ющенко нарешті визначився, з ким він”, – так прокоментував появу підпису прем’єр-міністра України під спільним зверненням Президента, голови Уряду та голови Верховної Ради України відомий опозиційний політик Володимир Чемерис. Віктор Андрійович недвозначно підкреслив, що він – на боці Президента. Що стало поштовхом для такого кроку прем’єр-міністра, поки що невідомо. У зв’язку з цим цікаво простежити за трансформацією політичних поглядів Віктора Ющенка.
Грудень 1999 року. Ющенка можуть призначити прем’єр-міністром. Один відомий київський політик сказав наступне: “Ющенко дуже зручний для Кучми. Ющенка можна тримати в руках за допомогою будь-якої дурниці. Він є людиною чесною, моралізатором, і він комплексує навіть з того приводу, що йому нагадують: мовляв, у тебе жінка – громадянка США, а звідки гарантія, що вона – не агент ЦРУ?”
Серпень – вересень 2000 року. Пропрезидентські видання (зокрема, “Киевские ведомости”) розгортають шалену кампанію викриття “агентки” Катерини Чумаченко (дружини Ющенка) і тих, хто стоїть за нею та за Віктором Андрійовичем.
Листопад 2000 року. Стосунки Ющенка і Президента загострюються до краю. Президент вимагає відставки Юлії Тимошенко. Ющенко відмовляється і кладе на стіл Ґаранта Конституції заяву з проханням про власну відставку. Заяву написано в ультимативній формі, вона складається з 12 пунктів.
Грудень 2000 року. Президент доручає Ющенкові вирішити долю силових міністрів. Ющенко відмовляється подавати рапорт на звільнення Міністра внутрішніх справ та Голови СБУ.
7 січня 2001 року. Один відомий київський телеведучий у приватній розмові повідомляє мені: “Ющенко тепер працює повністю у команді Пінчука. Сподіватися на нього як на опозиціонера не варто”.
19 січня 2001 року. Президент відправляє у відставку віце-прем’єра Юлію Тимошенко. Протягом п’яти днів прем’єр не підписував подання на звільнення Тимошенко.
4 лютого 2001 року. Юлія Тимошенко дає інтерв’ю радіо “Свобода”. Вона висловлює переконання у тому, що Ющенко є політичною фігурою, що він не завжди вільний у своїх кроках і діях. Проте якщо йому доведуть, що нинішній режим є злочинним, то він однозначно перейде на бік опозиції.
10 лютого 2001 року. Леонід Кучма дає інтерв’ю Ларисі Івшиній та Ульріху Хайдену. В ході інтерв’ю – малозрозуміла фраза Президента, яку можна зацитувати лише мовою оригіналу: ”У нас и сейчас был разговор, что даже в этой сложной критической ситуации не для президента – я отбрасываю, значит, фамилию Кучмы, так сказать, – я говорю о Президенте и Украине – позиции правительства нет. Но я категорически не сторонник того, что сегодня надо менять премьер-министра. Я считаю, что, может, с некоторыми изменениями, но надо дождаться выборов 2002 года – и там уже действительно попытаться сделать то, что есть во всём мире...”. Складається враження, що того ж дня Ющенкові “викрутили руки” і поставили перед фактом – або підписуй, або завтра Україна матиме нового прем’єр-міністра.
Ющенко здався – стверджували більшість опозиційних лідерів. Ющенко порозумнішав – тішилися прихильники Президента. Ющенко визначився – такі нотки звучали у найбільш виважених лідерів опозиції. Просто загал уже був готовим до того, що Ющенко підтримає Президента. Ореол довкола Ющенка поступово розсіюється. Міф руйнується. Натомість витворюється новий, більш стійкий міф – міф Юлії Тимошенко. Україна любить живитися міфами. Ющенко був уособленням реформ. Криза в державі зайшла настільки далеко, що звичайні реформи навряд чи допоможуть; тепер у свідомості людей потреба реформаторства поступово і дедалі впевненіше замінюється потребою докорінної зміни системи політичної влади.
|
|
