Модерне москвофільство
БОНДАРЕНКО
Знову – зустріч президентів Росії та України. Знову будуть якісь домовленості. Кучма енний раз побачить обличчя Володимира Володимировича (звичайно, я міг би й порахувати, скільки разів вони зустрічалися, але хіба це важливо?). Нинішня зустріч є особливою. Це – зустріч у період загострення політичного протистояння в Україні. Зустріч, коли під ногами нашого Президента, як кажуть, “горить земля”. Подумайте тільки: дані опитування проведеного у Львові у лютому, показують: 41,77% львів’ян вважають винним у нинішній ситуації в країні саме Кучму. 70% респондентів упевнені у тому, що вище керівництво держави винне у загибелі В’ячеслава Чорновола, 78,58% вважають, що наші керівники причетні до вбивства Георгія Ґонґадзе.
Відповідаючи на запитання “Хто з політичних лідерів втратив Вашу підтримку?”, 74,24% опитаних вказали саме на Кучму. Та ж ситуація спостерігається й у Києві: за даними Інституту політики, лише менше третини населення столиці не вірять у причетність Кучми до “касетного скандалу”, а 25% киян готові вийти на вулиці, вимагаючи відставки Президента. Ще ніколи Леонід Кучма не мав настільки низького рейтингу, як зараз. За таких обставин офіцери стріляються, а політики оголошують про свою відставку.
Криза в Україні стала доконаним фактом.
І кого б не хотіли у ній звинуватити – Захід чи Схід, США чи Росію – криза ця є породженням насамперед наших внутрішніх проблем. Убивство Георгія Ґонґадзе стало останньою краплею терпіння. Політики і журналісти, діячі мистецтв і науки об’єдналися в єдиний Форум національного порятунку, проти якого Президент не має достатньо дієвих сил. Кого кидати на боротьбу з опозицією? Напівголодну і розграбовану армію? Декваліфіковану за роки Леоніда Деркача Службу безпеки? Корумповану міліцію? Чи пригодовуваних владою неформальних бойовиків? Ні, нині Президент може обіпертися лише на Росію: лише східний сусід може стати надійною опорою Леоніда Кучми.
Кучма намагався розіграти варіант здобуття підтримки в Галичині. Він намагався привернути на свій бік правих політиків. Здається, ніхто не пішов за Президентом, окрім Поровського і Бойка на правому фланзі. Якщо, звичайно, не рахувати мовчанки правоцентристських лідерів, яка абсолютно задовольняє Кучму. Пам’ятаєте, як місяць тому – під час зустрічі з по-антиросійському налаштованим Шеварднадзе – наш Президент прохопився про те, що всім, мовляв, відомо, які спецслужби і якої саме країни готували “касетну справу”.
Шеварднадзе це дуже сподобалося. Щоправда, після цієї зустрічі Кучма заспівав нову пісню: мовляв, відчувається “рука Заходу”, в усьому винні кляті імперіалісти… Одним словом, остання сторінка журналу “Перець” за 70-ті роки…
Кучма зрозумів: Галичина і “доморощені галицькі патріоти” його у цій ситуації не порятують. Страх перед Росією в Галичині існує, але чи співмірна кількість галичан, які могли би підтримати гаранта Конституції, з кількістю східняків, які мають певний пієтет до Росії? Та й пісеньки російськомовних радейок у Галичині знаходять вдячний ґрунт серед населення: значна кількість галичан уже готова щоденно слухати “Афіцеров-рассіян” – і не лише по FM-ках… Одним словом, москвофільство в Галичині є невикоріненним явищем. То що вже говорити про Схід?
Кучма вдало вирішив розіграти “російську карту” в грі з настроями громадян України. Ба більше – він готовий піти на союз із по-проросійському налаштованими силами в Україні. Становище Андрія Деркача після відставки Деркача-старшого анітрохи не похитнулося (він і надалі перебуває у фаворі у Кучми). А відомо, що Андрій Леонідович – чи не найбільший лобіст інтересів Росії у нашій державі. Зокрема, інформаційних та цивілізаційних інтересів.
Чого варте лише висунуте ним гасло – “Рух України в Європу, але разом із Росією”? А чого варта заява колишніх прем’єр-міністрів Олександра Ляшка, Вітольда Фокіна та Віталія Масола: мовляв, Президент повинен обіпертися на всі “здорові” сили в суспільстві – включно з комуністами, аби навести порядок і не допустити “шабашу” опозиції? І все це – напередодні візиту Путіна…
Коли хтось говорить про те, що касетний аудіоскандал спровоковано Росією, той просто виявляє своє політичне невігластво. Режим Кучми найбільше вигідний саме Росії, і вона зробить усе для його збереження. Погляньте самі: до президентських виборів 1999 року рівний вплив на приватизаційні процеси в Україні мали США, Росія і Західна Європа. Кучма під час першої своєї каденції намагався балансувати між трьома силами сучасного світу. З настанням 2000 року намітився дисбаланс сил. Перший тривожний сигнал надійшов тоді, коли канал СТБ, Одеський нафтопереробний завод та калуський комбінат “Оріана” опинилися в руках російської компанії “ЛУКойл”. Можна згадувати і тривалу боротьбу за Миколаївський глиноземний завод, коли українське підприємство стало ареною боротьби між двома російськими фірмами – TWG та “Сибирский алюминий”. Можна згадати ще й ранішу спробу нинішнього голови РНБОУ Є. Марчука укласти “вигідний” контракт з Росією щодо продажу найбільшого в Європі природного Богородчанського газосховища… Але точкою відліку посиленого наступу Росії на Україну стало просування “ЛУКойлу” – з Вагітом Алекперовим на чолі.
Вище керівництво України вітало завойовників із хлібом-сіллю. Навіть у Галичині. І не лише “ЛУКойл”. А й Фрідмана. І Березовського. І Чубайса. Хіба не нонсенс: народний депутат Костянтин Жеваго знаходить у Франції інвестора, готового заплатити 100 млн. дол. за 68% акцій Запорізького алюмінієвого комбінату. Але у той же час керівництво нашої держави вирішує продати ці акції російському “АвтоВАЗ”-у за 60 млн. Невже російський долар є більш вагомим, аніж загальновживаний американський? На черзі, до речі, приватизація Росією українського магістрального трубопроводу вартістю 30 млрд. дол. Кучма, кажуть, не проти. То який же сенс Путіну скидати Кучму?
Кучма йде “під Росію”. Хтось проведе аналогії з листопадом 1918 року, коли “під Росію” ішов гетьман Скоропадський. Але
14 листопада 1918 року гетьман підписував акт федерації з неіснуючим урядом Росії, який іще належало створити – створити з ліберально налаштованих політиків та представників генералітету, людей, для яких честь держави щось та означала. Кучма ж намагається шукати союзу з Росією олігархів. З духовними нащадками Сави Морозова за однією лінією – і Муравйова та Антонова-Овсієнка – за іншою. Муравйов просто вішав безневинних киян. Нинішні російські олігархи, образно кажучи, перед повішанням України обов’язково примусять заплатити за мотузку і мило.
… Коли я сидів у конференц-залі Верховної Ради і слухав виступи учасників Форуму національного порятунку, то думав: гасло “Україна без Кучми” є добрим, радикальним гаслом, здатним додавати адреналіну в кров і запалювати серця. Але не варто забувати і про гасло Хвильового “Геть від Москви!”. На нинішньому етапі ці гасла є нерозривними. Україна без Кучми – але й подалі від Москви. У Європу – але зі своїм національним обличчям.
P. S. Кілька років тому у Білорусі засудили поета Славаміра Адамовича – засудили за вірш “Убей Президента”. Вірш закінчувався словами: “Очищенный дом беларусский наш, проветренный, солнцу представленный, он будет закрыт для усатых Саш, но миру свободному явленный”. На жаль, скидається на те, що серед Президентів не всі прихильники зближення з Росією носять ім’я “Саша”. Іноді трапляються й інші імена. Наприклад, Леонід…
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
