Неофіти сумління
ПОРТНИКОВ
Цього тижня відомий російський підприємець Борис Березовський виступив із палкою відозвою, в якій заявив, що погоджується сплатити борги концерну “Медіа-Мост” і надати фірмі свого давнього ворога Володимира Гусинського технічний кредит, аби вона врегулювала свої проблеми.
Лист Березовського витриманий в епічному стилі. Він скаржиться, що раніше не розумів, не усвідомлював, був амбіційний... Журналістка Ольга Романова з московської газети “Ведомости” наголосила, що навіть сьогодні Березовському та Гусинському ведеться незле: у них є гроші й імідж борців із режимом.
“Дехто це розцінює як наявність сумління”, – продовжила Романова. Я подумав: яка точна думка, правда? Адже вся проблема нових можновладців, підприємців, громадських діячів – насамперед у відсутності сумління...
Ми давно вже вирішили, що “шістдесятники” закінчилися, відіграли свою історичну роль у часи хрущовської відлиги, не те що перебудови! Однак першими особами нових країн стали їхні ровесники – “шістдесятники” без сумління. У роки відлиги вони старанно робили кар’єру, не намагалися виглядати героями боротьби за оновлення суспільства. Коли у брежнєвські роки справжні “шестидесятники” прагнули жити так, щоб і репутацію не забруднити, і до в’язниці не потрапити, “шістдесятники” без сумління існували спокійно й упевнено. Хто – на високих посадах в апараті, хто – в лавах незламної радянської інтелігенції... І коли почалася перебудова, тільки ідеалісти-шістдесятники могли плекати ілюзію, що це – їхній час. Насправді починалися часи їхніх безсовісних ровесників...
Можна поглянути на московський “бомонд” єльцинської пори. Перший російський президент товаришував із актрисою та керівником театру “Современник” Галиною Волчек. Борис Березовський заснував премію “Тріумф”, якою нагороджували представників творчої інтелігенції... Єльцин і Березовський – ровесники шістдесятників – стали справжніми господарями життя і могли відзначати тих, кого суспільство вже вважало маргіналами, монаршою милістю або преміями...
Однак у суспільстві, позбавленому поваги до сумління, маргіналами цілком слушно будуть вважати академіка Андрія Сахарова, Булата Окуджаву або Сергія Ковальова. Усе правильно! Бо наявність у цих людей незламних моральних рис не дозволила їм зробити правильний вибір на користь кар’єри, блюзнірського виправдування будь-яких дій влади, не дозволила усвідомити, що портфель чиновника та лаври урядового митця вищі за будь-яку повагу купки несвідомих інтелігентів.
Звісно, це не тільки Росії стосується. Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, генерал Петро Григоренко – теж із покоління шістдесятників. Але героями нової України стали не вони, а їхні ровесники з обкомів і південьмашів. Ті, хто не висувався, не висувався, а потім як виліз – то всі й усвідомили всю силу їхнього непереможного впливу!
Та коли у цих людей щось відбирають – гроші, владу, можливість впливу, – вони відразу ж пригадують про ті цінності, яких ніколи не поділяли. Березовський, до якого негативно ставились у російських спецслужбах навіть у роки його найвищої могутності (і ставилися не тому, що поганий і аморальний, а тому, що накази вихованцеві школи залізного Фелікса не може виголошувати Борис Абрамович – не за те боролися), став одним із авторів комбінації з обрання новим президентом Росії полковника ФСБ. І чи варто дивуватися, що оточення полковника-президента не жалує Березовського? Була би воля цього оточення – воно би залишило в олігархах виключно людей зі слов’янською зовнішністю, випускників Вищої комсомольської школи, а ще краще – Вищої школи КГБ. Однак поки що з боротьбою за чисті анкети доводиться почекати, а це означає – бити можна тих, хто не може вже сподіватися на симпатії президентів, як нового, так і старого.
І от розжалувані олігархи починають боротися. За свободу слова, за демократію, за збереження вільної преси... На очах перетворюються на шістдесятників, тобто на маргіналів. Бо суспільство, яке вони так завзято будували в останнє десятиріччя, поважало їх зовсім за інше: за великі гроші, за можливість ногою відчиняти двері у кремлівські кабінети і паплюжити будь-яку репутацію на слухняних телеканалах.
Наявність совісті це суспільство якраз і не вважає перевагою...
Віталій ПОРТНИКОВ, Москва
|
|
