Не сага про Форсайтів
РЕПЛІЧКА
Згадую недавнє представлення перекладної поетичної антології, мабуть, для того, щоб самій собі окреслити більш-менш чітку картину нашого галицького “форсайтизму”. До чого це я?! Просто одна подія в культурному житті нашого міста презентувала це явище, себто “форсайтизм”, в усій його красі і закам’янілості.
Здавалося б, подія неабияка – презентація ґрунтовної праці, книжки “100 років юності”. Завдяки цьому величенькому тому, що зібрав переклади англійською мовою української поезії ХХ століття, які подані тут поряд з оригіналами, світ матиме змогу пізнати, що воно таке – ті українці, і полюбити наше поетичне слово. Справді, можна й порадіти. Але, як Ви вже, мабуть, зауважили, в моїй хвалебній оді відчутна нотка песимізму. Ні, я не беруся критикувати зміст цієї книжки, як це вже встигли зробити на презентації поважні особи, адже я навіть не сподіваюся мати її у власній бібліотеці, бо ціна явно цього не дозволить. Я хотіла сказати про інше.
У тих самих Сполучених Штатах Америки, на теренах яких, ми сподіваємося, читатимуть нашу книжку, і досвід яких ми намагаємося потрохи та й черпати, університетське життя займає неабияке місце в суспільстві. В університетських містечках формується майбутнє країни, її обличчя з білозубою усмішкою під девізом “Чіз”. Я не хочу сказати, що ми замало усміхаємося. Просто-напросто з університету повинно віяти свіжим вітром! У Дзеркальному залі нашого університету під час презентації, зрештою, як завжди, панувала велична пані Напруженість. Усе було витримано в академічному ключі, кожен, як то кажуть, “тримав добру міну при поганій грі”.
Усе було гарно і чемно, аж доки не з’явився Тарас Чубай, який, здається, вже засумував у стольному граді за львівською публікою та й розспівався. Поважна професура не знала, як реагувати. Особливо, коли Тарас запропонував так безпосередньо, по-дитячому, співати з ним. Наші любі “форсайти” поглядали один на одного у повній розгубленості, хтось тихенько підспівував “Я піду в далекі гори...”, а комусь зробилося просто дуже весело з того всього.
Доповнив це все єдиний представник “ЛуГоСаду”, який був присутній на збіговиську, Назар Гончар, реакцію на якого “форсайти” просто не могли стерти зі своїх інтелігентних облич. Та до того, ще й Неборак з його “Літаючою головою”.
Словом, презентація завершилася зовсім уже непередбачувано. Врятувати ситуацію зміг цьогорічний “Галицький лицар” – народний артист України Богдан Козак з його неперевершеною майстерністю імпровізу. Він, власне, і запросив усіх по закінченню на фуршет. Я мала б сказати: “І я там був мед, пиво пив...”, але не можу, бо не була. Та виявлення, що все закінчилося по-галицьки чемно і виховано, щоб не сказати, лицемірно. Цілувалися ручки, дякувалося, захоплювалося усіма і тим же ж Тарасом Чубаєм. Усі залишилися щасливі і розійшлися з переконанням, що все так і має бути, а університет залишився й надалі символом закам’янілості й похмурості.
Одна з тисяч закаменілих
|
|
