Сто років юності
ПРЕЗЕНТАЦІЯ
Нещодавно у видавництві “Літопис” побачила світ антологія української поезії, перша з часу незалежності України і всього третя від початку ХХ століття.
Повна назва книги – “Антологія української поезії ХХ ст. в англомовних перекладах. Сто років юності” (упорядники Ольга Лучук і Михайло Найдан), автор передмови – доктор філологічних наук, проф. ЛНУ ім. Івана Франка
М. М. Ільницький.
Розпочинається видання класикою – прологом до “Мойсея” І. Франка, діалогом Мавки і Лукаша Лесі Українки, творами, Б.-І. Антонича, М. Рильського, входять до неї і поезії сучасників – І. Калинця, Р. Кудлика, Б. Стельмаха, В. Неборака, І. Лучука, Н. Гончара, Я. Сенчишин, М.Кривенко та інших. В антології витриманий також і принцип соборності, поділу авторів за регіоном (Західна, Східна Україна, діяспора), який часто застосовують у вітчизняному літературознавстві, новий збірник не містить.
Назва антології зумовлена зовсім не романом Ґ. Ґ. Маркеса, а об’єктивними чинниками. В “Історії українського модернізму” Соломія Павличко назвала український літературний процес постійною хвилею намірів, які жодного разу не здійснилися. Не будучи таким категоричним, автор передмови М. Ільницький зазначив, що справді через несприятливі історичні обставини XX століття як тільки хтось починав творити справжню літературу, він десь зникав. Отож, кожного разу до цієї роботи ставали молоді. У перекладі з грецької “Антологія” – збирання квітів, вінок з квітів, тому упорядник має право плести вінок саме з тих, які подобаються саме йому.
Проте власне відбір авторів у книгу став предметом дискусії на її презентації. Полеміку розпочав декан філологічного факультету ЛНУ д. ф. н., проф. Т. Салига. Він наголосив, що, незважаючи на право суб’єктивності авторів, існують процеси в розвитку літератури, яких об’єктивно не можна обійти, бо складно уявити собі тяглість української поезії без М. Вороного, без вірша “Коли помер кривавий Торквемада” Д. Павличка, Т. Петриненка (?), Л.Талалая, І.Жиленко; без таких угруповань, як “Митуса”, Празька школа, які не включені в антологію. Очевидно, зазначив декан, що упорядники молоді, і тому сучасників представлено більше, ніж поетів 20-х років, які в розвитку поетичного мистецтва України чи не найважливіші.
Мабуть, доповідач перегнув палку і надто різко назвав прізвища тих, яких, на його думку, не мало би бути (для прикладу, такою було проголошено О. Забужко). Принаймні, кожен з наступних доповідачів, декламуючи власні твори, мало “не просив пробачення” за присутність свого імені в антології. Примирила дискутантів проректор ЛНУ д. ф. н., проф. М. Зубрицька: “Тим, хто робить щось уперше – і квіти, і каміння. Але варто задуматися, чому за десять років в Україні не створено фундації на підтримку перекладів?”
Стефанія Місолом
|
|
