Життя, посвячене Богові
МОНАСТИР
Анатолій СЕРДЮК, Марія ШИКЕРИНЕЦЬ
“Монахи – народу вірні журавлі...” – лунають слова української пісні, затримуючись у наших серцях. Що таке монастир? Хто такі люди у суворих, чорних рясах?
Мало хто з нас знає про них, тих, хто прирік усе своє життя служінню Богові.
Багато чуємо визначень про монастир і його жителів. Дехто думає про них з особливою пошаною, дехто захоплюється і дивується їхній наполегливості, а дехто, не розуміючи через свій бездуховний світ, говорить, згадуючи монахів, з насмішкуватою іронією. Але ніхто до кінця не підозрює усіх труднощів і проблем чернечого життя.
В одній із духовних книг читаємо: “Монастир – це група добрих воїнів, що озброєні у всяку Божу зброю проти світу, тіла й диявола. І коли вони осягнуть перемогу над ворогом, то з Божих рук дістануть вінець слави, але якщо б ворог над ними затріумфував, то Бог їх назавжди відкине”. Воістину правдиві слова.
Бо тут, у монастирських стінах, де править дух правди і справедливості, завжди йде боротьба двох протилежних сторін: душі і тіла, добра і зла.
У монастирі Святого Обручника Йосифа ми познайомилися з молодим монахом отцем-дияконом Юстином – цікавою освіченою людиною, котра закінчила богословський факультет Люблінського католицького університету. Отець Юстин розповідає, чому саме і коли потрапив у храм чернечого світу: “В один час я відчув якийсь внутрішній поклик. Це був знак від Бога, який кликав мене за собою”. Торкаючись питання монашого покликання, отець Юстин стверджує, що здійснюється воно через реальні кроки. Такими реальними кроками для кожної людини, безперечно, є родинне виховання і вплив зовнішнього світу.
Щодо монаха Юстина, то в родині він отримав християнське виховання, але найбільшу і, мабуть, вирішальну роль у його виборі життєвої дороги зіграв навколишній світ. Справа в тому, що в місцевості, де мешкав хлопець, неподалік його дому знаходився монастир. Цей святий куточок змалку притягував хлопця. Люди, які там жили, викликали в нього не тільки повагу, але й жагуче бажання наслідувати їх.
“Покликання є певним Божим даром і таємницею. Звісно, Бог кличе, але може бути людина, яка здатна відкинути цю пропозицію”, – говорить отець Юстин. У його власній сім’ї батьки думали над рішенням сина піти в ченці по-різному.
Та більшість родичів стали у відверту опозицію. А підтримала майбутнього ченця, як це не дивно, його мама. Жінка, котрій, мабуть, більше за інших хотілося бачити в хаті невістку, онуків, радіти за затишок сімейного вогнища улюбленого сина, першою висловила своє розуміння його вибору. “Ти доросла людина і сам обираєш собі дорогу”, – сказала вона. Так у 17-річному віці Юрій (саме таким було світське ім’я сьогоднішнього монаха) пішов у монастир.
Можливо, важко було покинути свою домівку, рідних, залишити своїх знайомих, друзів... Але... Отець Юстин розповідає, що рішення прийняти монаший сан було довгим і тривалим. Звичайно, не один день і не одну ніч потрібно пережити, щоби зробити такий важливий крок на своїй життєвій ниві, забути про все мирське і віддатися на вічну службу Богові.
А служба ця й справді нелегка. Бо в монастирі, як то кажуть, байдикувати не будеш. Встають брати задовго до сходу сонця, о 5 годині ранку. Незабаром прийде заповнений усілякими чернечими клопотами день, який починається з утреньої молитви, потім часи, свята літургія, вечірня, повечір’я і нарешті – полунощниця, яку відправляють опівночі.
“Найкращим прикладом для мене, а також моїм духовним провідником і наставником став отець Порфирій з рідної Івано-Франківщини, котрий нещодавно помер. Можливо, він і був найважливішим елементом моїх роздумів”, – сказав отець Юстин. Монах також наголосив на тому, що отець Порфирій був для нього взірцем чернецтва і прикладом людини віри. “Знаєте, одна легенда розповідає про те, як троє монахів-послушників прийшли до вже літнього і бувалого монаха з метою дізнатися в нього про чернече життя, – почав розповідати отець Юстин.
– Двоє з них детально розпитували старого, ставлячи безліч запитань, а третій тільки мовчав. Тоді літній монах поцікавився: “ Чому ж ти нічого не запитуєш, невже тебе ніщо не цікавить?”. І монах, що до цього часу мовчав, відповів: “Старче, мені досить глянути на тебе і вся святість монашого життя враз стає зрозумілою”. Отак і мені стала зрозумілою вся праведність чернечого життя, коли я побачив отця Порфирія.
На першому місці у монастирі – молитва, але й про апостольську працю ченці також не забувають. “В Уневі вирощуємо лікарські рослини, є ферма, свічкарня...” – розповідає нам отець диякон.
Можна подумати, що нічого особливого у житті монахів немає: молитва і праця.
Не те, що у нас, мирських, щоденні клопоти: Де взяти гроші? Де знайти роботу?
Як взагалі далі жити?.. Але це на перший погляд. Насправді життя у монастирі не настільки легке. Це правда, що ми приходимо з роботи змучені, голодні, інколи озлоблені, але приходимо до своїх найрідніших і, можливо, їхні теплі слова чи погляд лагідних очей допомагають забути всі негаразди. А монахи?
Кому вони можуть повідати про свої турботи і переживання, коли, зайшовши у свою келію, залишаються наодинці тільки з Богом і тільки йому одному можуть вилити душу у своїх молитвах. Але хто зна, кому все-таки більше пощастило у сьогоднішньому нелегкому житті?.. Монахом людина стає тоді, коли вона склала довічну обітницю. Відбувається це в часі літургії. Складовими частинами обряду є повчання, присяга, накладання одягу: підрясник, нагрудний хрест, параман, мантія, клобук і пояс. Але цьому передують довгі роки випробовування. На початку монаха, який прийшов у монастир, називають “кандидатом”, потім “новиком”, пізніше “архарієм-рясофором”, а в остаточному підсумку монах отримує назву “схимника”. Для схимника, на відміну від попередніх стадій-назв монаха, піти з монастирських палат є клопіткою справою.
Зокрема, у церкві є Кодекс Канонічного Права, який гласить, що монах, котрий хоче вийти з монастиря, мусить юридично погодити справу з ієрархом помісної церкви і з Апостольським Престолом у Римі. Аби не зазнати таких резонансів чернечого життя, потрібно добре все обдумати: чи це покликання від Бога, чи забаганка тимчасової примхи?
Та принаймні, жодної так називаної “дідівщини” у монастирських стінах не існує. Так, монастирська спільнота – це армія воїнів, але не тих, що забирають людське життя, а тих, які стають на шлях віри і пізнання, тих, які лікують і відновлюють людські душі.
Говорячи про піст, отець Юстин при цьому наголосив, що піст у сьогоднішньому розумінні людей є дещо викривлений. Монах стверджує, що, для того, щоб зрозуміти піст, варто звернутися до однієї з пісних стихир, яка каже: Якщо ти думаєш, що піст полягає у стримуванні від їжі, то знай, що злі духи також не їдять”. Отець-диякон пояснює, що основна мета посту – наблизити людину до Бога. Тобто потрібно, щоб людина поставила собі запитання: “Яке місце у моєму житті займає Бог?”. Піст – це час пізнання самого себе. Тільки єдина молитва єднає нас з нашим Спасителем. Посередниками між Богом і нами є молитва, милостиня, та все-таки обмежування в їжі, тобто відмова від певних ідолів, які нам заважають пізнати Бога і зрозуміти його безмежну любов до людини.
Та молитва не тільки об’єднує монахів однієї конфесії, але й усіх братів та сестер. Наприклад, у Києві недавно в одному з православних монастирів усі разом святкували століття віднови студійського чернецтва митрополита Андрея Шептицького. Кожного літа в Унівській Лаврі організовують богословські навчання для світських осіб різних конфесій (православних, греко-католиків, католиків та протестантів), щоб усім разом об’єднатися в єдиній молитві до Бога.
Отець Юстин заперечує здавна утверджену думку світських людей про те, що у монастир приходять тільки ті люди, яким не пощастило. На його думку, світській пересічній людині нелегко зрозуміти суть Божого покликання. Проте він переконаний, що життя має сенс тільки тоді, коли людина звернена до Бога. Він щиро бажає усім людям, щоб у своєму житті вони відкрилися Богові, не боячись його, відчинили двері свого серця Христові.
Ну що ж, можна говорити і думати про монахів та їхнє життя різне, адже з давніх- давен для будь–якої світської людини ці люди здавалися дивними або, принаймні, щонайменше незрозумілими. Незрозумілим був не тільки їх спосіб життя чи одяг, а й сам світогляд, а також їхня життєва філософія. Та що б там не думали чи не говорили ми, світські, мабуть, ці з нетиповим життєвим кредо люди мають справді на собі Божий знак або, як вони самі це стверджують, Боже покликання, бо інакше, чому б у наш, переповнений різноманітними спокусами, час зустрічалися ті, хто бажає одягнути чорну рясу, тобто стати монахом.
|
|
