BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 8-14 ЛЮТОГО 2001 року |

ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ

Листи
Нешановний пане Юзю!

Я давно стежу за вашою писаниною і довго не міг зрозуміти, на чиїм ви боці. Але коли ви стали так завзято захищати нашого Президента, я збагнув, що ви такий самий продажний журналіст, як і чимало інших.

Але що ви тепер будете писали, коли Тарас Чорновіл та інші депутати впізнали свої голоси на касетах? То вже не забавка! То вже пахне криміналом для того, кого ви так ревно захищаєте і називаєте “нашим татуськом”! Такі, як ви, колись царя “батюшкою” величали, цісаря – “татком”, а Сталіна – “атцом народав”.

Колись, ще на моїй пам’яті, так само багато людей не вірило, що Сталін злочинець і приписували все його оточенню. І що я бачу зараз? Ви робите так само! Ви критикуєте кого завгодно з оточення “татуська”, навіть його жінку і тільки “татусько” для вас – святиня.

Невже ви такі сліпі і не бачите страшної правди?

Схаменіться! Роман Олійник.

Ну видите, як той нарід вражі сили збаламутили? Вже навіть самому панові Президентові не вірять!
А наш бідний татусько мусить то всьо терпіти! І чому? Та тільки тому, що понабирав собі ружних матолків, які ніц не годні. Навіть не маю певности, чи годен такий поцебенько переконати свою жінку, що випив іно пляшку пива без закуски.

“І ми заслуговуємо на Президента-вбивцю? – заламує руки Кость Бондаренко в моєму рідному “Поступі”. – Інакше чому він не може спростувати інформацію про свою причетність до зникнення Георгія? Чи не хоче? Мовляв, щоб усі боялись, щоб не насміхались? Але я й досі не почув від Президента чи його оточення жодного серйозного аргументу, який би міг похитнути аргументи опозиції”.

Але перепрошую – а чи ми чули, яку позицію займає так звана опозиція?
Комуністи взагалі, як струсі, – голови поховали і ніби ніц. Хоча мали б саме тепер використати таку чудову нагоду і вчепитися своїми зубиськами у старого вепра. Правиця так само ціхо сидить, бульки з носа пускає і не чути, що там міркують всі наші отамани від Рухів, всі тоті галицькі фірери, галіцманські фірмани, котрі так ефектно вміють цьвохкати батогами на мітингах. Набрав до писка води й Пинзеник зі свойов командов. Дармовий бленд-а-мед виполіскують, чи що? Ніхто з них ані мур-мур.

Одне слово, зайняла наша опозиція позицію “цьоця шнурує мешта”. А ті, що ще роблять якийсь троха рейвах, виглядають дуже куцо. Нема розмаху. Таке вражіння, жи протестують проти апартеїду на острові Тапу-Тапу, а не проти беззаконня у власній державі.

І я при такому розкладі ще маю не вірити нашому дорогому татуськові? А кому ж тоді вірити? Вірю, бо нема ради. На всі 99, 6%. Так мені легше спати.

Рекляма

Чого не зробиш заради реклями! Набила вже оскому історія, яку дідусь оповідає внучкові про чоколяду, буцім знайдену колись у швайцарських горах. Ну, дідусь старенький, не всі клепки на місці, то й меле дурниці, бо всім відомо, що чоколяда робиться з какао, а какао в горах, а понадто европейських, не росте.
Тим часом творці реклями для “Світоча” далеко від того дідуся не втекли. І, відав, робили її київські космополіти, бо не те що нічого львівського, але й нічого українського в цій реклямі нема. Правда, нема і нічого кацапського, що дуже тішить. Але чому в реклямі львівської чоколяди мають мені демонструвати мультиплікаційне місто Західної Европи і його мешканців, повбираних, як у казках Шарля Перро, я не доганяю.

1
У досить цікавому репортажі про те, як виконувалася у Львові вища міра покарання (“Смертник не знав дня страти”), автори допустилися прикрих помилок, пірнувши у події 1939 року. Розповідаючи про розстріли у львівських в’язницях, вони чомусь не знайшли нічого дотепнішого, як послатися на якусь пані з Торонто, котра поділилася з ними спогадами про своє ув’язнення в Бригідках. “Важко сказати, коли саме вперше тут пролунали постріли – ці відомості зберігаються десь в архівах, але кілька років тому ми познайомилися із жінкою, що приїжджала до Львова з Торонто. У 1939 р. вона була однією з ув’язнених Львівського ізолятора, куди її разом з іншими кинуло НКВС. Жінка розповідала, що вже тоді есбісти проводили там розстріли”.

Не знаю, навіщо їм здалися свідчення тої заокеанської пані. І з якої це рації аж так затуманювати ситуацію, пишучи, що “десь в архівах” щось там зберігається, коли про розстріли, які провадили перші совіти, писано й переписано, є багато опублікованих документів, спогадів, фотографій, є навіть кінохроніка. А тут так виглядає, що, якби не пані з Торонто, ми б і досі ніц не довідалися!

Але далі чекала ще більша несподіванка: “Збереглися також відомості, – знову з якоюсь дивною обережністю підступають автори, – що 1939 року., коли Червона армія залишала Львів, один з контролерів стояв на дальньому посту.
Втікаючи, про нього начебто забули. А він чув постріли. Коли вибігав... бачив, що всі коридори були в крові, а в камерах лежали трупи ув’язнених. І нібито (!!!! – Ю. О.) збереглися десь (!!!) архівні (!!!) фотографії, на яких зображено трупи розстріляних, викладені німцями поблизу СІЗО, щоб рідні могли їх забрати”.

І тут виявляється, що автори навіть рідної газети не читали, котра не раз про ті події писала, бо інакше б не вліпили відразу аж стільки бздур. Адже Червона армія “залишала” Львів не 1939 року, а в червні 1941 року. Відповідно, й німці саме тоді з’явилися у Львові, а не в 1939 році. І не вони власноруч “викладали” трупів на вулицях, а спеціально для цієї мети зігнані євреї. І не тільки біля Бригідок, а й біля решти тюрем. Що ж до усіх цих “нібито” й “десь” , то доводиться тільки дивуватися, звідки така необізнаність. Адже масові розстріли політичних в’язнів під час відступу більшовиків прокотилися кривавою хвилею по всій Україні. У Львові розстріляно було кілька тисяч. На щастя, декому вдалося врятуватися і завдяки цьому маємо десятки свідчень, і не конче обмежуватися оповідками з третіх уст.

А на завершення подарую авторам сенсаційну звістку: ті таємничі “архівні” фотографії були опубліковані у львівській пресі того ж таки літа. Зараз їх можна оглядати у різноманітних виданнях, присвячених червоному теророві.

2

А Тарас Батенко в політичному портреті генерала Євгена Марчука висловив думки, які мені видалися відверто чудернацькими.

“Найпалкішу аудиторію на президентських виборах Євген Марчук отримав у Галичині, – пише він.– Щоправда, він хотів бути трохи Винниченком для українського сходу (таким рожевим соціал-демократом), трохи Петрушевичем для українського заходу (таким собі диктатором з демократичною репутацією). У результаті з такої комбінації нічого путнього не вийшло. Для багатьох галичан він, швидше за все, став Петлюрою, який, якщо й не здав Галичини, то таки точно не виправдав її сподівань”.

Як на мене, то всі ці історичні паралелі висмоктані з пальця лише задля ефектної фрази. Бо чи справді Марчук так уже й ХОТІВ БУТИ кимось? Невже не зрозуміло, що він грав на боці Кучми так само, як і Вітренко, і Симоненко? Всі вони успішно розіграли свої ролі з цілком конкретною метою – не допустити, щоб у другий тур вийшов Мороз. Їм це вдалося. Їм усе завжди вдається.

Порівняння ж із Петлюрою виглядає взагалі неетичним, ба навіть дивним. Бо ж Петлюра таки “здав” Галичину. Але “здав” її, коли опинився у безвихідній ситуації і підписав договір з Пілсудським, гадаючи, що в союзі з Польщею зможе й надалі провадити визвольну боротьбу. А Марчук здав Галичину згідно з диявольським планом, накресленим заздалегідь, здав газети, які кинулися на його підтримку і до самого кінця боролися за його інтереси із завзяттям хортів. А після спланованої “поразки” вони одна по одній утратили свої гострі ікла і, підібгавши хвости, упокоїлись у теплих обіймах нових господарів.




Суботнє число подало список “Наших бестселерів”, себто тих українських видань, які б мали бити всі рекорди з продажу. І от я з тремтінням у серці вчитуюся в сей священний список і з подивом не годен добачити ані їдного справжнього бестселера.

Ну, бо чи можна вважати за бестселер книжки Мопассана і Джека Лондона, видані... 1993 року?! І що то за бестселери, котрі нікому не відомі? Я навмисне перепитав кількох знайомих, які так само, як і я, регулярно відвідують книгарні, чи виділи вони на свої очі такі чуда книжкового ринку, як “Від серця до серця” Галини Охоцької (1998) або таємничу книжку Галини Пашинської з чудернацькою назвою “Экко. Ф”(1999). Ніхто нічого певного не міг відповісти. Є серед цих псевдобестселерів також видання 1995, 1996 і 1997 років, що взагалі кумедно виглядає, бо за всіма законами книжкового ринку бестселер – це книга, яка розпродується блискавично. Тому дуже дивно, що в цьому списку нема, скажімо, книжки “Шлях аріїв” – безумовного лідера.

Найцікавіше, що й самі книгопродавці знизують плечима, переглянувши цей список, бо окремих книг зі списку вони на живі очі не бачили. Зате розкрили мені таємницю, звернувши мою увагу на те, що всі книги списку “бестселерів”, крім однієї, випущені в “Каменярі”, книгарні “Каменяра” фігурують у списку експертів і, таким чином, маємо загадку розв’язану: “Хвали мене, губонько, бо роздеру до вух”.

Ляхізми

Англійський фільм про українських дивізійників викликав зацікавлення і в Польщі.

Директор Польського інституту національної пам’яті Вітольд Кулєша виявив неабияку заповзятливість і заявив, що звернеться до офіційного Лондона з проханням видати підозрюваних у воєнних злочинах, якщо їх буде знайдено у Великобританії. А тому просить авторів фільму, аби вони повідомили, де переховуються колишні українські дивізійники.

Сам пан Кулєша, як видно, на тоту національну пам’ять моцно слабує, бо прізвище має якесь не зовсім польське. Точніше, зовсім не польське. Я б навіть сказав, українське, бо в польському словнику нема ані близько жодного слівця, схожого на “кулєша”.

Але видите? Такийво нацмен піклується за польську національну пам’ять. І вже би влаштував судилище.

Бо не таємниця, що поляки нас ненавидять більше, аніж жидів. Яких вони теж ненавидять, але ціхо. Про це я, скажімо, дізнався також із документального фільму, знятого в Польщі французами. І в цьому фільмі поляки цілком відверто тішилися, що жиди позникали з їхніх маленьких містечок, де вони становили більшість населення. А люди, які жили зовсім поруч з концтаборами і крематоріями, розповідали, що ні про які розстріли не чули і жодних підозрілих запахів не занюхували.

І знаєте? Світ не здригнувся. І в Ізраїлі жодних мітингів не було помічено. Минули роки, фільм канув у небуття.

Зараз у польських книгарнях повно книг про жидівську культуру, традиції, про польсько-жидівські стосунки. І водночас росте кількість антиукраїнських видань. Незабутній шарлатан Прус, автор книги “Луни в Бєщадах”, продовжує шпарити свої опуси про злочини УПА, про Гітлерового помазаника генерала Шухевича.

Випадок з недавнім убивством українця – яскравий приклад цієї польської ненависти. Поліцай проявив подиву гідну рішучість у стосунку до звичайного заробітчанина, який перебував у Польщі транзитом. Перевищив швидкість? Куля в потилицю.

А тим часом двірець Варшава Заходня кишить русскоязичними рекетирами, які вибивають гроші з наших людей. І поліція нікого з них не тільки не рухає, а й ніколи не допомагає скривдженим. Марна справа кричати: “Поліція”!
Україна і світ сьогодні

Є! Є ще у нас окремі патріоти на місцях, які переживають за Президента. Не сплять, марять, як йому допомогти. Ось і ветеран війни, член НДП Г. Гаращенко написав до газети про майбутній палац для Президента.

Починається його послання словами: “Як добре для Росії, що в Москві є Кремль... А хто ж Україні в її столиці заважає мати подібний або ще унікальніший – сучасний? Треба будувати і державу-фортецю, і палац-фортецю для Президента ”.

Далі автор слушно наголошує, що палац для Президента – це питання безпеки першої особи. Адже теперішній офіс глави держави “нічим не огороджений, ніким не захищений від зайвих очей і від злих та жовчних язиків. Можна підійти й зі зброєю на ту ж Банкову і всім натовпом крикнути: “ГЕТЬ”! А от був би палац Президента на Трухановому острові, огородженому широким Дніпром, Матвіївською затокою, Долобецькою і Русанівською протоками”.

Да-а, зразу видно ветерана. Дивно, як він ще й дзотів не запропонував збудувати.

Але потім його таки занесло: “У Москві – Кремль, у США – Білий дім, і так у кожній державі світу, крім... України. А що, вона руда? Свою українську святиню ми побудуємо нову і назвемо “БЛАКИТНИЙ ПАЛАЦ”!

От із кольором у нього промашка вийшла. Ну як же наш Президент буде жити в Блакитному Палаці? Він що – голубий? Нє, палац має бути іншого кольору.
Наприклад, червоного. Під колір піднебіння.

POSTUP - ПОСТУП
№22 (680),
8-14 ЛЮТОГО 2001 року

ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата Поступу
·Телефони "Поступу" прослуховують

ПОГЛЯД
·Телефонне право контролю
·"...Кожному гарантується таємниця телефонних розмов..."
·НЕ БІЙСЯ!

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Західний Буг катастрофічно забруднений
·Залізниця може залишитися без квиткових кас у центрі
·Робітник подав до суду на Президента України
·КІЛЬКА СЛІВ
·Підприємці потребують захисту свого життя
·Відсутність води викличе спалах захворювань
·На захист прав і свобод людини стає суд

ПОСТУП З КРАЮ
·Генпрокуратура пов"язала Лазаренка з "касетним скандалом"
·Перші пологи українських медиків в Індії
·У столиці спалили опудало Президента
·Скандал навколо смерті Сергія Кудрі вичерпано
·Сім кіл Леоніда Кучми
·Чекаючи на кредити МВФ
·КРАЄВИД

ПОСТУП У СВІТ
·Боротьба з нелегальною імміграцією посилиться
·Китай сполучено з Тайванем
·На арену виходить "Бульдозер"
·Путін їде в Австрію продавати МиГ-29
·США проти бін Ладена

ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
·ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ

КРИМІНАЛЬНИЙ ПОСТУП
·Засобом тортур обрали швабру
·Віднині журналісти мають право носити зброю
·Намисто Тутанхамона

АРТ-ПОСТУП
·На стежках світляних...
·З днем народження, "Небо"!
·Львівський митець Мирослав Ягода:

СПОРТ-ПОСТУП
·Ювілейний чемпіонат відбудеться у Львові
·Марадона: знову за старе
·Скільки заробляють українські футболісти
·З життя птахів
·СПОРТ-БЛІЦ

ПОСТ-FACTUM
·КАЛЕНДАР
·У Лондоні - лихоманка графіті
·ГОРОСКОП

 

http://remontistrojka.com/ за 15 Марта, Четверг