У Лондоні - лихоманка графіті
На тротуарах, на підлозі офіційних установ, на сцені чи у кнайпах – малюнки: мешканці Лондона знову відкрили для себе графіті.
П’ятниця. Вечір у лондонському підземному гаражі. Сердиті хлопці у натягнутих на лоба вовняних шапках, трохи зашироких штанах і завеликих маринарках слухають відеозаписи із танцями у стилі брейк, африканськими ритмами та музикою у стилі соул. Стіни здригаються не лише від звуків, а й від завзятої роботи із шаблонами, на яких зображено Леніна, розмальованого, як ірокез, із пірсингом. Велетенські букви ведуть далі, до Мони Лізи, яку хтось перекреслив товстелезним зеленим хрестом. Графіті повернулося! І представляє найцікавіший бік лондонської сцени – підземні презентації таких відомих журналів, як Wallpaper, Sleazenation та The Face.
Це пояснюється не в останню чергу і тим, що саме ця стіна розміщена під респектабельним районом Лондона, під швейцарською амбасадою. І художники з Цюриха навіть зробили ці графіті темою організованої посольством виставки під назвою Next Generation. Швейцарський посол в Англії Брунно Шпіннер так коментує раптову зміну ставлення до графіті (від ще зовсім недавно різко негативного до раптової популярності): “Швейцарський платник податків фінансує посольство і 50 його співробітників, тому цей капітал повинен прислужитися й розвитку модерної Швейцарії. Графіті як таке ніколи не було забороненим. Заборонено лише без дозволу розмальовувати стіни і мури, які тобі не належать. Особисто мені графіті дуже подобаються, бо це поєднання мистецтва і політики”.
Мистецтво графіті виникло у середині
70-х у небезпечних районах Нью-Йорка (на кшталт Бронкса), пізніше воно спонукало французького постмодерніста Жана Бодріяра до глибокодумних рефлексій про “Повстання знаків”, а зараз у Лондоні графіті переживає своє третє відродження. Створені Беном Коулом тарілки і горнятка у стилі графіті продаються за “скромну” ціну – “усього” 6 англійських фунтів, барний стільчик у тому ж стилі коштує вже 75 фунтів. А оренда стіни для майбутніх графіті у Лондоні обійдеться від 40 фунтів за метр квадратний.
Цей феномен пояснює дизайнер Ендрю Кваммі: “Протягом останніх 6-7 місяців я помітив, що модельєри починають використовувати мотиви графіті в моделях одягу. А це впливає, ясна річ, на журнали моди, які завжди перебувають у пошуку чогось нового”. Важливим тут є й момент ностальгії. Бо багато хто з тих людей, які сьогодні пристойно заробляють завдяки своїм високооплачуваним професіям, у молодості належали до Wild Style-тінейджерів, а тепер купують собі мотиви своєї юності – ніби на згадку”. Ендрю Кваммі згадує: “Я починав у 1987 році, мені було тоді 18. Я не вмів репувати, ніколи не став би ді-джеєм, але графіті мені подобалися. Це було моє”. На початку Кваммі, як і більшість підлітків, розмальовував поїзди, і його за це багато разів хапала поліція.
“Тоді я зрозумів, що далі так не можна, і почав розмальовувати по-справжньому великі стіни. Але це було можливим тільки за умови, що ти маєш відповідний шаблон і домовишся із хлопцями з тої місцевості, бо інакше всі твої малюнки тут же зітруть”.
Своє майбутнє Ендрю Кваммі вбачав не лише на вулиці, а й у художній академії
St. Martins, яку він успішно закінчив. Потім він заснував фірму, яка займалася розмальовуванням стін для кіно- і телевізійних зйомок, а також працював модельєром і моделлю одночасно. Зроблені ним маринарки у стилі графіті продають по 300 фунтів – і вони стануть хітом моди наступного сезону. Принаймні для вечірок у підземному гаражі...
Н.С.
|
|
