З життя птахів
Трохи про Інтернет, український хокей і перспективи
НАПЕРЕДОДНІ
Василь САМОХВАЛОВ, Київ
8 лютого хокейна збірна України розпочала похід за олімпійською путівкою. Завдання одне – вдало зіграти у кваліфікаційному турнірі в Норвегії, де, крім українців, боротьбу вестимуть команди Норвегії, Німеччини та Білорусі.
Гарантія, що так і станеться, – приблизно 85 відсотків. Уже кілька останніх сезонів український хокей упевнено балансує на межі еліти й підступів до неї.
Але таке балансування рано чи пізно має закінчитися. Виходів, як це не банально, два. Або ми станемо повноправними членами світової хокейної родини, або цей вид спорту буде приречений в Україні на повільне вимирання. Як це не прикро, для останнього передумов набагато більше.
Один мій товариш, теж спортивний журналіст, купу вільного часу проводить в Інтернеті. Це, звісно, нікого не дивує. Дивує інше – навіщо він це робить.
Просто товариш натхненно і сумлінно копирсається в американських хокейних сайтах, намагаючись виловити якусь інформацію про українських гравців. Про тих, хто поїхав туди навіть не юнаком – дитиною. Про тих, хто майже забув, як звучить рідна мова і звик годуватись у “фаст-фудах”. Вони по вуха загрузли у фарм-клубах і нижчих лігах, майже не сподіваючись досягнути чогось надзвичайного. І несподіваний виклик до збірної для них – щасливий лотерейний квиток. З правом на наступне життя.
Ви будете сміятися: на іншому боці Європи, у Фінляндії, тією самою справою займається ще одна людина. Її звати Анатолій Богданов. Він тренер збірної України. Саме через Інтернет він знайшов для нашої команди захисника Сергія Клементьєва. Зігравши за збірну на Чемпіонаті світу, Сергій швидко став потрібний. Зараз він виступає за російський “Металург” із Магнітогорська. Має непогану репутацію та відповідний контракт. Утім, таких знахідок, відверто кажучи, небагато.
До речі, останнє, ймовірно, зоряне обличчя – форвард “Торонто Мейпл Лівз” Олексій Понікаровський. У дев’яти іграх за клуб НХЛ він закинув одну шайбу і зробив дві гольові передачі. У біографії навпроти нього написано: Kiev, Ukraine. Водночас російський “Спорт-Экспресс” називає його “вихованцем ярославльської школи хокею”. Це – не шовінізм і не гріховна пристрасть видавати бажане за дійсне. Річ в іншому. Запустивши на початку дев’яностих конвеєр продажу молодих гравців за кордон, нині ми не в змозі його зупинити. Зробити це буде дуже важко. Слова “неможливо” не хочу вживати навмисно.
Харківський спортінтернат. Відомий на весь Радянський Союз. Уже, слава Богу, колишній Союз. Щороку тут готують кількох хокеїстів непоганого рівня. Потенційно – зірок. Одна, але дуже суттєва проблема: цим гравцям нема де грати. Крім згаданого російського міста Ярославля. Харківський тренер, українські хокеїсти – ось що являє собою хвалена ярославльська школа. Але все-таки вона російська. Принаймні географічно. Прикро... Транзит Україна – Ярославль – США (Канада) відбувається швидко та безболісно. Для хокеїста. Україна ж із кожним таким гравцем втрачає свої відсотки на гарантію місця в еліті.
І нам залишається отримувати задоволення від дербі “птахів”. Київські “Сокіл” і “Беркут” кілька останніх сезонів намагаються з’ясувати, хто з них є справжнім флагманом вітчизняного хокею. Славетний “Сокіл” поки що програє своєму конкурентові. Нафтогазові гроші “Беркута” роблять свою справу.
Зарплата 1000-1200 доларів значно привабливіша за максимальні 400 “баксів” “соколят”. Але проблема не в тім. Знекровлений ветеранськими битвами український хокей підлягає під один неприємний медичний термін – агонія.
Проблем, як завжди, кілька. Одна з головних – команди так і не навчилися заробляти гроші. Ще більша проблема – невміння працювати з пресою, розробляти PR-кампанії. Прес-конференція раз на півроку, з традиційним фуршетом – це навіть не смішно. А час проведення ігор чемпіонату Східноєвропейської хокейної ліги залишається загадкою навіть для спортивних журналістів. Не кажучи вже про пересічного вболівальника. Тотальний непрофесіоналізм зводить нанівець намагання нечисленних спонсорів витягнути український хокей із болота провінційності. До речі, з кожним роком таких меценатів стає все менше. Просто вони навчилися рахувати власні гроші і з застереженням ставляться до тих, хто цього робити не вміє.
Втім, нічого не залишається, як просто чекати. Поки з’являться люди, котрі вміють працювати. Поки з’являться необхідні для “розкрутки” “найшвидшої у світі гри” гроші. Поки з’являться нарешті молоді зірки, котрі не йтимуть хрестовим походом безвиході “за океан”, а лишатимуться тут, в Україні. Тоді нарешті й не треба буде давати жодних гарантій на вихід нашої збірної до фіналу олімпійського турніру. Це просто буде сприйматися як доконаний факт.
|
|
