Ода "аудіо-козацтву", або
Чи такий страшний пірат, як його малюють
КОМПАКТИ
Юрко ЗЕЛЕНИЙ
Коли дотримуватись букви міжнародного законодавства, то майже все населення України можна вважати співучасниками злочину, бо чи не в кожній сім’ї завалялося кілька музичних компактів чи CD-ROM’ів. А відтак – Ти підтримав аудіо-піратів. Проте світова спільнота бореться за Твоє спасіння і, здається, добореться скоро до того, що Ти незабаром взагалі не матимеш змоги придбати вподобаний диск...
Обумовимо відразу: піратство – це зло, бо, практично, є крадіжкою інтелектуальної власності. Але розгляньмо аудіо-корсарство крізь призму українських інтересів як таке собі “козакування” в царині звуку.
Умовно піратство можна поділити на “зовнішнє” та “внутрішнє”. Внутрішнє – це неліцензійний (контрафактний) випуск альбомів вітчизняних українських виконавців, а зовнішнє – те саме щодо закордонних співців та музик. Нині “внутрішнє” піратство, коли не брати до уваги дрібних кустарів на периферії, практично вмерло. І відбулося це “очищення” не внаслідок репресивних дій держорганів, а головно завдяки досягненням домовленостей з продюсерами, музикантами і відповідній ціновій, рекламно-просвітницькій та місцями “силовій” політиці провідних українських аудіо-фірм. А ось стосовно піратства “зовнішнього”, то тут картина цікавіша.
Уже років з дев’ять минуло від тих часів, коли компакт-диск в Україні сприймався як дорога заморська екзотика, а перші піратські так звані “прибалтійські” CD коштували на базарі 8-10 баксів, причому без пачки та роздруку. І завдячувати цьому Ти, український меломане, повинен насамперед піратам – на початках “китайсько-болгарським”, а віднедавна – вітчизняним.
Завдяки саме їм в Україні набув популярності, більше того взагалі став доступним формат компакт-диску, відколи ціна на нього впала в середньому до двох доларів за примірник при собівартості 0,9-1,10 $.
Завдяки “аудіо-козацтву” український споживач має змогу йти в ногу зі світовим музичним ринком, бо пірати так налагодили справу, що вихід контрафактної версії альбому співпадає з офіційним релізом (дата запуску пісенника в продаж – прим. Ю.З.). Віддамо корсарам звуку належне: у конкурентній боротьбі та в пошуках шляхів маскування якість піратських СD зросла настільки, що відрізнити їх від “фірми” часом під силу лише затятим колекціонерам та спеціалістам.
Справедливолюбний Захід, насамперед США, сильно лукавить, коли за ширмою боротьби з піратством пхає носа на вітчизняні компакт-заводи та тисне на законодавців. Бо коли п’ять-сім років тому йшло завойовування українського ринку побутовою аудіо-технікою (CD-програвачі, музичні центри і тому подібне), то західні комісії навіть і не пищали про якесь там піратство. Воно й зрозуміло: чи багато б знайшлося в Україні бажаючих придбати компакт-”вертак” за 150-250 “зелених”, коли на ринку були б тільки “фірмові”, тобто вироблені на Заході диски по 15-20 доларів за штуку? Західні економісти в своїх підручниках-талмудах повчають нас, що доброю в широкому вжитку є не та річ, котра недорого коштує, а та, яка ощадлива в користуванні. Більше того, західні компанії з чистісінькою совістю продали нам обладнання для випуску СD. А тепер, коли вітчизняний виробник “розкрутився” і вийшов з дешевою, але якісною продукцією на західний ринок, то буржуї враз вереск здійняли! Виходить, як верстати та сировину закордоном купувати і гроші ТУДИ віддавати, так “прошу-пожалуйста”, скільки душа забажає, а як спробувати “відбити бабки” і повернути дещицю вільноконвертованої валюти СЮДИ, то ось вам зась! Викусіть!
Коли б розходилося тільки про боротьбу з піратством, то для цього існує простий ефективний спосіб. Західні компанії, знаючи низьку купівельну спроможність українського споживача, могли б нам дешевше продавати ліцензії на своїх виконавців (ціна “фірмового” CD на 70% складається з вартості авторських прав), і тоді компакт коштував би не 2 долари, а нехай 2,50, що практично не відбилося б на обсягах збуту. Українські виробники з радістю пішли б на такий крок, лиш би спекатися болю голови з чисельними перевірками та експертизами. Така позитивна співпраця є, наприклад, з російськими рекординґовими фірмами. Саме про неї говорить напис на диску чи касеті: “Тільки для продажу по території України”. Цікаво, що західні компанії без жодних докорів сумління продають за подібною схемою ліцензії на аудіо-касети, бо в НИХ цей формат доживає віку.
Отож, шум-гам про підрив українськими CD-виробниками мало не всього світового музичного бізнесу, який за рентабельністю прирівнюється до нафтового, є не більше, ніж пропагандистською байкою, зліпленою в дусі “холодної війни”. Суть у тому, що дехто на Заході хотів би, щоб в Україні взагалі не розвивалися високотехнологічні та наукомісткі галузі, зокрема виробництво компактів, а волів би і надалі бачити тут лише тупу споживацьку масу, з сапою в руках та куфайкою на плечах. Зайвих конкурентів їм не тре’.
Сьогодні ми сміливо можемо пишатися українським піратом як рушієм нашого побутового прогресу, інакше і по цей день тішилися б магнітофоном “Весна-202”, а 232-й “Маяк” уважали би вершиною технічної думки. Залишається побажати рідному аудіо, рівно ж як і відео-”козацтву” не тупцювати на місці, а опановувати дедалі нові і нові технології: стандарти DVD, SACD, HDCD тощо.
Державним же мужам, які так легко дозволяють міжнародним експертам, а по суті, промисловим шпигунам від конкурентів, походжати площами вітчизняних заводів, варто добренько замислитися над тим, якими носіями інформації користуватимуться їхні онуки. До слова, саме завдяки аудіо-корсарству в українського громадянина є на одну свободу (свобода слова, думки і т.д.) більше ніж у західного: він може на власний розсуд вирішити – обікрасти йому зарубіжного виконавця, купивши піратський CD, чи чесно поділитись заробітком зі своїм улюбленцем, придбавши “фірмовий” компакт.
Як тільки українська музика почне вільно тягатися з іноземною, то вітчизняним виробникам самим стане вигідно припинити піратування: ви нас не підробляєте, а ми – вас. Така собі джентльменська угода на паритетних началах. А наразі: піратство, безумовно, – зло, але через призму українських інтересів – не дуже вже й страшне.
Як повідомляє УНІАН, потенційно споживчий ринок України дуже місткий (за європейськими розрахунками, середній показник становить 10 компакт-дисків на людину в рік), і боротьба за нього йде дуже жорстка.
За словами виробників СD, тиск із боку американців спровокувала зацікавленість європейських замовників, яких влаштовувала як ціна, так і якість української продукції. “Вони не хочуть ні втрачати вже завойовані ринки, ні можливості потрапити на новий”, – відзначив директор заводу “Болідиск” Сергій Славуцький.
На сьогодні в Україні є 5 заводів-виробників компакт-дисків: ЗАТ “Ніопрокс” (м.Львів), МПП “Машел” (м.Київ), ЗАТ “Болідиск” (м.Київ), ТОВ “Лазер-інформ” (м.Київ), ТОВ “Амітрон” (м.Херсон). Виробничі потужності українських підприємств та кількість імпортованої сировини, за статистичними даними, дозволяють виробляти в Україні максимум 22 мільйони компакт-дисків на рік.
Внутрішні потреби складають майже 90% цієї кількості. Зокрема, у 2000 році два заводи практично зупинені, на МПП “Машел” виготовлено близько 6 млн. компакт-дисків, а на заводі “Болідиск” – 4 млн. 200 тис.
За даними американського уряду, збитки музичної індустрії США від виробництва в Україні піратських дисків нібито становлять 210 млн. доларів. Це означає, що українські виробники щорічно повинні експортувати 21 млн. піратських дисків (по 10$ втрат на диск – прим. Ю.З.).
За даними митної служби України, з країни за останній рік експортовано тільки 2,8 млн. компактів.
|
|
