Гей, рухнемо
БОНДАРЕНКО
У травні 1989 року я демобілізувався з армії і повернувся до батьків на благословенну Уманщину. Коли мене забирали до війська, я залишав одне суспільство. Повертався ж я у зовсім іншу стихію. В армії мені пропонували вступити в партію. В комуністичну – інших не було. Батько тоді написав листа: мовляв, подумай добре, я все життя був безпартійним, а тобі воно навіщо? Слава Богу, мені вистачило розуму послухатися батька…
Повернувся з армії я потенційним інакодумцем. До цього спонукали і відраза до постійної муштри та “єдиномислія”, і уроки професора-таджика, який випадково потрапив у реанімацію і лежав зі мною в одній палаті у госпіталі (професор виявився запеклим антирадянщиком (чомусь у Середній Азії антирадянська агітація сприймалася менш болісно, аніж в Україні), і преса, яка до нас вряди-годи доходила. “Що у нас нового?” – запитав я у батька за столом, уже після того, як мама встигла протягом п’яти хвилин повідомити про всі новини – хто одружився, хто помер, що із ким сталося протягом двох років (у селі життя плине повільніше і статичніше, аніж у місті). Тому новини мене цікавили зовсім інші. “В Умані утворився Рух. Усі газети ополчилися проти Руху.
Кажуть, що то – екстремісти”, – повідомив скупу інформацію батько.
За кілька днів я почав розпитувати знайомих про Рух і про рухівців. Поет і художник Пилип Вовк привів мене у звичайну “хрущовку”, піднялися на п’ятий поверх. “Тут живе мій приятель, Богдан Чорномаз. Він свого часу відсидів за антирадянщину. Дисидент. Нині очолює Рух”. Дуже скоро я влився в цю – на той час ще дуже різношерсту – організацію. Я з захопленням слухав промови Павличка і читав виступи Яворівського. Я майже напам’ять завчав самвидавчу пресу і розповсюджував листівки. Тоді у Русі було місце всім – і лівим, які вважали, що нинішній комуністичний режим – не справжній, а справжній комунізм ще належить збудувати; і відвертим дисидентам, які надто дослівно сприймали слова про те, що “у вогні її, окраденую, збудять”; і правозахисникам; і діячам заборонених релігійних конфесій. Усе заборонене, бажане, усе, що уособлювало надію на зміни, на краще майбутнє, – усе це виразилося в єдиному слові “Рух”.
Згодом почалися перші розчарування. Були Чернівці. Була осінь 89-го. Я ближче зіштовхнувся з Рухом. І ще ближче – з УГС. Пам’ятаю, як окремі лідери Руху застерігали: “Юначе, УГС – це радикали. Подумайте над майбутнім. У житті є місце подвигу, але чи потрібно це місце шукати? Залишайтеся в Русі. Розвал Союзу загрожує непередбачуваними наслідками. Краще – оновлена федерація”. Мінялися ідеали. Павличко, Драч, Яворівський враз стали маленькими і чужими. На обрії з’являлися нові фігури – Чорновіл, Калинці, Горині, Шухевич, Хмара… Юнацький максималізм не дозволяв роздвоюватися і вимагав продовження алфавіту, оскільки літеру “а” я вже сказав. Можливо, саме у 1989 році я навчився гостро і болісно сприймати напівправду. І болісно сприймати конформізм.
“Ти – вічний студент” – згодом неодноразово дорікала дружина. Хоча жодного разу не засудила моїх вчинків. Студенти зламу десятиліть не вміли бути конформістами – і в цьому було основне розходження між ними і рухівцями, які становили основу “Народної Ради” в першому демократичному парламенті. “Ти надто наслідуєш Муссоліні,” – напівіронічно говорять мені деякі мої друзі. І мають рацію, бо всі злочини дуче ховаються перед одним-єдиним гаслом, у правильності якого він зумів переконати італійську націю: “Ми проти комфортного життя”. Не в тому сенсі, що італійці мали відмовитися від затишку осель, а в сенсі вищого комфорту. Нонконформізм і вічний пошук мали стати сенсом життя Італії. Конформіст, як правило, зупиняється на досягнутому і починає деградувати – отримавши посади, впливи, фракцію у парламенті, чини, нагороди і почесті. Нонконформіст, можливо, шкодить собі ситуативно, але виграє стратегічно. Конформісти вічно мають місця у дорогих віллах, санаторіях, престижних клубах, але ніколи не можуть зарезервувати для себе місце у історії.
Народний рух України витримав чимало випробувань. Він не витримав випробування конформізмом. Нині Рух пожинає законні плоди. Результат Геннадія Удовенка на виборах Президента – це яскраве свідчення нинішньої популярності партії. Це – плата за конформізм. Наш народ – не в тім’я битий, і його неможливо обманути. Він чудово вміє бачити і вирізняти фальш та щирість. Популярність В’ячеслава Чорновола полягала в його щирості. Він часто помилявся, але навіть у своїх помилках він був щирим. У нинішнього керівництва Руху бракує щирості.
Вихід Тараса Чорновола з фракції Руху – гідний крок, крок справжнього чоловіка і справжнього політика. В’ячеслав Чорновіл – це надбання історії.
Тарас Чорновіл – це надбання майбутнього. Сучасність як категорія є надто малою, аби на неї звертати увагу. Сучасний стан, в якому перебуває Рух, – стан відвертого конформізму, компромісу з владою – повинен бути знехтуваний, якщо ми хочемо зберегти Чорновола для історії та другого Чорновола – для майбутнього. Тарас Чорновіл у наш непростий час знайшов у собі сили на те, аби вийти на символічні барикади, заявити про свою опозиційність. Де ж сміливість інших керівників Руху? Де їх голос, якого так чекають в Україні? Де голос партії, яку прийнято неформально рекламувати як “совість нації”? Де ж голос совісті? Мені чомусь згадується Горький: “Глупый пингвин робко прячет тело жирное в утёсах…”
… Коли я повертався з армії і долучився до рухівського інакодумства, я ще багато чого не знав. Не знав, як псує людей влада. Не знав, як партійні принципи примушують поступатися принципами життєвими та ідейними. Не знав, наскільки цинічною іноді буває політика, і як люди, які виступають зі щирими словами на мітингах, згодом можуть творити темні справи у кулуарах політичного життя. Я не знав багатьох моментів з нашої історії, не знав навіть імен багатьох літераторів. Наприклад, Маланюка, слова якого я згадую останнім часом особливо часто, думаючи про Рух – про політичну силу, з якою понад десять років тому пов’язував свої надії: “Від клярнету твого лиш фарбована дудка осталась”.
P. S. Щодо клярнету і дудки як образів – читайте дідуся Фройда.
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
