BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 2 ЛЮТОГО 2001 року |

Малоросійський водевіль

А ДЕ Ж МИСТЕЦТВО?

Марта ГАРТЕН

Скидається на те, що творчому колективу, якому далебі не бракувало самовпевненості в розкрутці свого проекту, довелося послизнутися на невдало спрогнозованій реакції глядацтва. Чи то пак, певної його частини. Коли б прем’єра “У.Б.Н.” відбувалася в Києві, Симферополі чи Харкові, – тобто в тих містах, де вже заплановані гастрольні покази, то реакція на неї була б менш гострою. Однак свою деструктивну (в естетичному плані) дію ця вистава вчинила б і на тих теренах, закріпивши в ментальності східняків саме такий образ психічно ущербного українського патріота. У Львові ж, де про Зиновія й Олену ревно бережуть добру пам’ять, безсоромна експлуатація згадки про них, спотвореної “суцільним вимислом”, не могла залишитися без опротестування.

Обстоюючи за собою право на свободу творчості, автори “У.Б.Н.” не спромоглися, однак, сказати нове слово в театральному мистецтві. Та й, видається, не ставили перед собою такого завдання. Виправдовуючи пласку однозначність і схематичність образів зумисне плакатною стилістикою, яка, у свою чергу, начебто продиктована злободенністю, вони, однак, не піднялися до того рівня абстрактного узагальнення героїв, за яким можна вже говорити про повноцінний художній образ, нехай навіть виписаний контурно. Про якісь нюанси психологічних характеристик також говорити не доводиться. Маємо не п’єсу, а всього лише літературно-музичну композицію, нічим не кращу від тих, які режисує Т.Литвиненко з поезії Л.Костенко чи Д.Павличка. Суціль банальні штампи, стереотипи. Несмак навіть в їхньому підборі, починаючи від назви вистави, графічного вирішення афіші, запрошень, програмки. Чого варті всі ці зірки із тризубами чи стилізація дозвільного грифу – “Дозволено. Комітет Державної Безпеки”!

Вражає еклектичне сполучення несумісних елементів. Спроба сумнівного колажування помітна вже у створенні “ефірного тла” та понад то в дивовижній подачі поезії Є.Маланюка на флаєрі під назвою “Звернення до глядача”. Якщо в сценариста піднялася рука розрізати вірші “Сонет гніву і ганьби” (1921), “Історіософічне” (1930), “Campus martius” (1965) та ще щось на окремі цитати і змікшувати їх у якийсь фантастичний коктейль, то можна уявити, що й з рештою матеріалу так само ніхто особливо не церемонився. Для досягнення мети не гребували жодними засобами, завдяки яким створили крикливу ефектність дійства. Треба “любовної” лінії? Маєте ліричне листування з американкою, яка говорить чомусь українською з діаспорним акцентом! Модно тепер виводити на сцену “живу” музику? А на, маєте рок-групу “Всяк випадок” й сестер Тельнюк (Моду на синхронне зі сценічною дією музикування підтверджує й V “Золотий лев”, на якому було представлено три вистави, де простежується подібна тенденція. Інша справа, яке смислове навантаження це мало в них, а яке в “У.Б.Н.”...) Хочете повної ілюзії сьогодення? Ось вам неперетравлені останні політичні плітки на кухонному рівні! Конфлікт “батьків-дітей”? Немає проблеми! Трагедійної сентиментальності? От історія з загибеллю дружини – саме те, що треба! Комедійності? А Бенюк нащо, нащо його вміння загравати з глядачем масними жартами! А коли все це відповідно вдекорувати й присмачити спекулятивно-проникливим виконанням Шевченкового “Мені однаково, чи буду...” навпереміж із пластичними етюдами a la erotic – то хто ж не розчулиться? Важайте, що успіх шоу гарантований!

І то вже дарма, що одні елементи не пасують до інших. Як наприклад, вибивається з загального ансамблю акторська гра Б.Козака (лікар у його виконанні гротесково-кафкіанський, тоді як решта ролей вирішена в куди приземленішому ключі). Плакатний лаконізм характерів дійових осіб не вельми узгоджується зі сценографією в дусі “побутового реалізму”, з притаманною йому увагою до дрібничок. До речі, саме на цих дрібничках і спиняється око глядача, коли не знаходить поживи в дії. Адже насправді вистава неймовірно статична. Виняток – хіба що мізансцени із заштриком та трусом у помешканні головного героя. Не надто переобтяжуючи себе опрацюванням візуалізації драматургічної природи конфліктів, режисер дає на відкуп акторам блоки діалогів, з яких складається вистава – такі собі настромлені на сюжетну шпичку кавалки тексту (епізоди з Лікарем, Сінді, Сином, Оленою, Другом), у межах яких актори ще й начебто намагаються щось імпровізувати! Причому розуміння того, що відбувається з головною дійовою особою – Героєм – у самих творців кардинально протилежне. А.Батьковський наголошує на тому, що Герой ще з перебудовних часів відійшов від політики, а Ф.Стригун вважає, що він “бореться і боротиметься на сцені театру ім. Заньковецької”(?!). Така розбіжність поглядів виказує нечітку режисерську концепцію або й повну її відсутність, що наклалася на відсутність драматургії. До речі, повне драматургічне зеро побачив в “У.Б.Н” відомий львівський художник В. Кауфман, відмовившись від пропозиції театру працювати в цій збірній команді сценографом. Таке ж здивування сценарій викликав у чиновників міністерства культури, які фахово орієнтуються в театральному мистецтві.

Віддаючи належне вмінню М.Гринишина роздобувати кошти на гучні театральні проекти, не було ще, однак, за фаховою театрознавчою критикою, виявлено підстав зараховувати до чеснот цього чоловіка суто режисерський талант. Бо успіх його вистав був зумовлений або постановочною працею іншого режисера, або сценографічною концепцією театрального художника. Самотужки М.Гринишинові в “У.Б.Н” не вдалося впоратися з хаосом еклектики й упорядкувати жодної чітко осмисленої лінії. Ідею викриття тоталітарного тиску на особистість, що має схожу природу із сексуальним насильством, не вдалося вивершити через доволі одноманітну й відверто посередню пластику мімів, – вийшло нудно й до огиди порнографічно, в сенсі не-мистецько. Так само не прочитався на “чистій ноті” епізод з фашистською формою, залишивши сумніви у доцільності його застосування. Чи ж режисерові не знати, якими енергетично потужними є певні символи, щоб так необачно поводитися з ними на сцені?

До речі, це ж стосується й використання певних символічних жестів. До сакралізованих/табуйованих архетипів індо-європейської ментальності належать такі магічно-символічні жести, як певна комбінація рук, пальців, плювання тощо. У даному випадку однозначно несприйнятною (з етичного й естетичного боку) є мізансцена “опущення”, приниження батька. Син з патологією Едіпового комплексу, звинувативши батька у смерті матері та власній поламаній долі, кидає йому страшне “Сука!”, “Що, тьолок захотів?!”, “Пішов ти на хер!” і спрямовує йому на голову струмінь із недопитої чарки... Ясна річ, коли саме такими стосунки дисидентів з дітьми бачать автори вистави, то на це нема ради. І справа не в тому, що хтось відмовляє художникові у створенні образів здеградованих осіб чи ураженого духу суспільства. Ні світове мистецтво і драматургія зокрема, знає багато прикладів, коли справжні велич і ницість людини розкривалися саме в ситуації, образно названій “на дні”. Але до якого гуманістичного патосу вдавалося піднестися творцям цих образів! А корозія цілковитої деструктивності М.Гринишина не залишає Людині ані найменшого шансу.

Хоч така змога була. Не тільки через Героя, а й музикантів. Проте й тут режисер виявився не на висоті, не спромігшись потрактувати музику як стихію свободи, а музикантів як відносно вільних від параної тоталітаризму (“Маю квартирантів. Мабуть, таких же божевільних, як і я: увесь час тільки грають”). Подібних образів достатньо й у фільмах Фелліні. Та й у приснопам’ятному голлівудському шедеврі “Титанік” так само є музиканти, що грають, не зважаючи на те, що світ гине. Музикант – надчутливий медіум свого часу, мистецький виразник сучасних ідей на найвищому рівні їх емоційного абстрагування. В “У.Б.Н” музика нічого не може додати до тексту. Загалом рок-група на театральному кону не така вже й дивина, можна навіть сказати, давно забуте старе. Отож, оцінювати її як свіжу режисерську ідею не випадає. Тим паче, шо з акустичним балансом взагалі стався прокол. Звукорежисер ошелешує глядача такою потужною гучністю, що слів у зонгах не розібрати. Хоча класичні шансоньє завжди надавали перевагу камерній естраді, яка дозволяла виявити всю безпосередність (майже до інтимного посилу) адресованих слухачеві вокальних модуляцій. Є й ще один закид до “саунду” цієї постановки. Справжнім данайським даром режисера стало привнесення до театру ім. Заньковецької (того, який він шанує за збереження правдивих традицій українського театру) радіомікрофонів! Це при тому, що заньківчани можуть бути взірцем майстерності сценічного мовлення, коли б так не надуживали форсуванням голосу. Тепер же, підсилені радіомікрофонами, ці голоси видаються нестерпним криком (за винятком окремих моментів, коли Ф.Стигун задушевно читає поезію Шевченка, але й без радіомікрофонів гальорка завжди чула навіть шепіт цього славетного актора!). Щоправда, технічне нововведення подарувало й свої приємні сюрпризи: так неочікувано значущо прозвучала мізансцена з хруским сухариком. Та загалом, виставі не вдалося вийти за межі стереотипів малоросійського водевілю: діалоги-куплети-застілля-танці. Либонь, саме такою бачить режисер традицію національного театру?

Однак малоросійство вилазить гостряком не з формальних ознак вистави, а з маскультних ментальних установок її авторів. Їхній упосліджений малоросійський (читай, колоніальний) спосіб мислення, хід думок, запропоновані мотивації, образне втілення тощо кардинально суперечать ідеалові шляхетного, гідного українства. Малоросійство в тому комплексі меншовартісності, національної незідентифікованості з генетичним кодом власного народу, в неспромозі цілісного відтворення “національної картини світу”. По суті, це настільки чужа українству естетика, що й не дивно, чому вона викликає таке відторгнення при спробі прищепити її на здоровий організм національної культури. Підкреслюю, здоровий. Бо саме духовне здоров’я людей, яких А.Батьковський чомусь назвав “політичними маніяками”, засвідчило активне несприйняття накидуваних виставою естетичних і моральних засад.

Так, наш бідолашний театр, отримавши такий ангажемент, може вижити. Але якою ціною? Тільки не треба казати, що це так само природно, як у ситуації, коли жінка танцює за гроші. Це несвобода, поневолення. Це та ж залежність, несамостійність. При цьому, розводитися про якусь опозицію митця до влади зовсім недоречно, будь-які подібні балачки – просто сміховинне фрондерство.
І коли впродовж останнього часу заньківчани зазнавали критики за певні художні недоліки, це сприймалося на рівні кровної образи за упередженість.
Однак чомусь ніхто не хотів бачити в тій критиці пересторогу: не можна митцям зраджувати свого призначення, не можна підміняти служіння Театру проституційністю, не можна занедбувати розвиток театрального мистецтва на користь культивування його ерзацу, не можна на догоду примітивному глядацтву чи ринковим обставинам занижувати художню планку. Бо рано чи пізно за мистецькі прорахунки і відмову від професіоналізму доведеться заплатити моральним падінням. Здається, це трапилося. І пляму цієї ганьби може змити лише зважений чин. Та чи спроможеться на нього колектив театру?

POSTUP - ПОСТУП
№19 (677),
2 ЛЮТОГО 2001 року

ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата Поступу
·Тарас Чорновіл упізнав свій голос на касеті майора Мельниченка

ПОГЛЯД
·У пошуках правди
·Від сьогодні води на Сихові не буде
·Парадокси Безсмертного

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Як пересічному львів"янинові врятуватися від новокаледонського грипу?
·Львів"яни не хочуть скаржитися на корупціонерів
·КІЛЬКА СЛІВ
·Автоперевізники відмовилися від ультиматуму
·У військових судах свідчення дають навіть мерці
·Влада лобіюватиме фінансування екобезпеки

НАША СТОЛИЦЯ
·АРХІВАРІУС
·Стратегія розвитку міста
·Уперше у Львові жінку відзначено церковним орденом

ПОСТУП З КРАЮ
·Олександр Мороз: Кучма зізнається...
·Тепер Кучма має Дубину...
·КРАЙ

ПОСТУП У СВІТ
·СВІТООГЛЯД
·Справу Локербі закрито
·Відлуння землетрусу в Індії
·Європу віддано жіноцтву?
·Втеча російського дипломата

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Електроенергія дорожчає
·Японська економіка - в хисткому становищі
·"Грамед" "Галичфарму" - не конкурент
·СВІТ

НАС 800 ТИСЯЧ
·Корифей львівської вулиці
·Поетична вегетація
·Пані Білєцка з довоєнного міста

АРТ-ПОСТУП
·Право на вигадку, або Про смаки не сперечаються?
·Малоросійський водевіль

АВТО-ПОСТУП
·НОВИНКИ
·А ти придбав реєстраційний талон?
·День народження "буржуя"

СПОРТ-ПОСТУП
·"Динамо" та "Шахтар" можуть здійснити грандіозний обмін
·Балканська помста збірної України
·ФУТБОЛ
·Канадці продали свою гордість

ПОСТ-FACTUM
·КАЛЕНДАР
·Макіяж: історія й еволюція