Право на вигадку, або Про смаки не сперечаються?
ДИСКУСІЇ
Вікторія САДОВА
Ось уже два тижні, як після прем’єри “У.Б.Н.” не вщухає лихоманка її суспільної оцінки. Глядачі, яких так чи інакше зачепила постановка, намагаються висловити своє ставлення до драматургічного матеріалу, а надто до його сценічного втілення.
З деякими відгуками львів’ян “Поступ” уже ознайомив своїх читачів. Та редакційні телефони й далі не вгавають: обурених заяв набагато більше, ніж може собі дозволити помістити навіть така багатосторінкова й щоденна газета, як “Поступ”. Не забарилися й відповіді. Щоправда, не від головних призвідців скандалу – сценаристки Г.Тельнюк і режисера М.Гринишина, які наперед були не проти обговорення їхнього спільного проекту, а від дещо другорядних у даній ситуації осіб. Від звукорежисера й аранжувальника А.Батьковського та актора Ф.Стригуна. Це приємно здивувало. Особливе захоплення викликала епістола Ф.Стригуна з оригінальним чорнильним автографом корифея. Та ще й із супровідною адміністративною цидулою від директора театру,
з.д.м. України А.Мацяка, у якій вказано “ТЕРМІНОВО” опублікувати відкритий лист художнього керівника театру. Здається, вплинуло. Бо в газеті, загалом не схильній видруковувати всілякі “відкриті листи” й “заяви”, цього разу зітхнули з полегшенням: нарешті є хоч якісь висловлювання на захист вистави. А то самоплинний негатив не давав змоги скласти об’єктивної картини. Та що зробиш, коли позитивних відгуків об’єктивно було так мало?
І ця “терміновість”, цей поспіх особливо не може не тішити після заяви Ф.Стригуна, що, на його думку, немає сенсу вступати в дискусію щодо “У.Б.Н.”.
На наше щастя, йому довелося переглянути власну непоступливість. До такого вимушеного кроку спонукала ситуація, яка з кожним днем дедалі більше ставала некерованою й загрожувала вийти з-під контролю: у колах львівської інтелігенції ширилася потужна хвиля несприйняття вистави, бурхливе обговорення виливалося у звернення не паплюжити зі сцени українських патріотів таким “ударом у спину”. Дійшло навіть до демонстративних виступів під час вистави та судового позивання. А відтак у постановочної групи виникнула необхідність убезпечитися, публічно оголосивши колективне твориво позбавленим історичних паралелей, а всі виведені образи – художнім узагальненням. Цілком зрозуміло, що тепер, коли заньківчан висувають на здобуття Шевченківських премій, будь-які скандали, які псують респект, не на часі.
Єдине, що залишається поза полемікою та публікаціями в місцевій пресі – оцінка художньої вартості вистави. Дискутанти переважно обмежуються переказом сюжету, тлумаченням окремих епізодів, екстраполяцією характеристик дійових осіб на історичних прототипів. Зосередження на цих аспектах заважає проаналізувати постановку з естетичних засад. Єдина із загалу театрознавець Т. Шевченко висловилася наскільки сміливо, настільки ж й однозначно: “У.Б.Н” фахівці вважають однією з найяскравіших мистецьких подій в Україні”. Шкода, що це твердження таке загальне. Хотілося б знати, скільки фахівців з усієї України встигнули ознайомитися із постановкою, яка мала тільки три прем’єрні покази у провінції? Проте на переконання інших фахівців (ясна річ, театрознавців і мистецтвознавців!), навіть деякі окремі цікаві елементи постановки, що можуть хоч якось вирізнити цю виставу із шерегу низькопробних, затьмарені порушенням етичних норм, яких припустилися постановники. Основний аргумент – естетика не може бути віддільною від етики. Та навіть, коли не зважати на спекуляцію з історичними прототипами дійових осіб, а брати до уваги сам драматургічний матеріал, так би мовити, за модулем, – все одно його надмірна брутальна агресивність, еклектичність, примітивний рівень театрального втілення не дозволяють визнати за авторами того елементарного рівня культури відчуття міри чи смаку, який би перебував у межах позитивної естетичної шкали. Хоч автори, здавалося б, мали всі передумови для створення достойної вистави.
Однією з таких передумов слід вважати кон’юнктуру. Тобто відчуття актуальності певного кола тем чи ідей, відчуття потрібності, корисності й перспективності вирішення певних творчих завдань. Зрештою, саме слово кон’юнктура не варто сприймати як лайку. Навряд чи без кон’юнктури виникнув хоча б один з великих мистецьких стилів. Проте в даному випадку доводиться, либонь, мати справу з цинічним розрахунком добитися фінансування проекту й купити глядача на зацікавленні тими реальними особами, доля яких лягла в основу сценарію. Якими щирими запевненнями не відкараскувалися б тепер постановники від того, що буцімто вони не мали наміру експлуатувати імена світлої пам’яті З.Красівського та його дружини Олени, сумнівно, що їм вдасться приховати справжню мотивацію. По-перше, пряму вказівку на З.Красівського містить програмний буклет. Коли справді б ішлося про вигаданих персонажів, як на цьому наголошують тепер виконавці, то аж такої потреби конкретизувати історичних осіб просто не виникало. По-друге, саме завдяки зверненню до реальних, а не вигаданих історичних постатей, до конкретного листування ув’язненого чільника крайового проводу ОУН та активістки AI даний театральний проект здобув фінансування від Міжнародного фонду “Відродження”.
Про це на запит “Поступу” повідомила куратор напрямку мистецьких проектів МФВ Катерина Ботанова, зазначивши, що підтримка “У.Б.Н” була надана з тих міркувань, що в сценарії виведено образи визначних представників дисидентського руху і цим постановка стирає білі плями не такої вже й далекої від сучасності історії. Те, що представлено на заньківчанській сцені, внаслідок спільної праці киян та львів’ян навряд чи здобуло би ґрант. Цим “У.Б.Н” капітально підставила свого головного фінансового донора, бо віднині негативне ставлення до вистави автоматично переноситься на ту інституцію, яка створила всі умови, щоб постановка не відчувала грошової скрути. Кому ж вистава припала до душі, той може подякувати МФВ за те, що цього разу огульні безпідставні звинувачення Дж. Сороса в антиукраїнському спрямуванні його допомоги стали, на жаль, цілком підставовими. Хоч сам він Богу душу винен, бо не відповідає особисто за примітивний рівень опусу “У.Б.Н”, – це залишається на мистецькому сумлінні сценаристів, постановників і виконавців. Може, хтось проапелює до цієї ефемерної субстанції?
|
|
