Пані Білєцка з довоєнного міста
МИНУВШЕ
ВУЙКО БУДАН
Поляки покинули Львів, міста і села Західної України не з доброї волі. Їхні кам’ниці, вілли зайняли “визволителі”. А сільські польські обійстя прийняли вигнанців з Польщі – українців. Насправді вигнала їх польська влада, бо дозволила мордувати українців. Сусід різав сусіда, шваґер рубав шваґра, кум стріляв у кума... Українці з жахом складали пожитки на фіри, брали худобу і втікали до найближчих станцій. Везли їх товарні валоки у невідомість. На предвічних українських землях залишилися спорожнілі села. Німо плакали на цвинтарях могили предків. Хати, церкви обдирали мародери-різуни.
По поляках же зосталися самітні пані похилого віку. Подейкувано, що їх полишали наглядати за помешканнями. Поляки сподівались повернутися. Як і українці.
Ті польські бабці проживали у просторих “мєшканях”. Тримали вони котів і песиків. Винаймали кімнати студентам. Роки йшли, старіли і здихали “коткі” і “пєскі”. Одна за одною відходили у вічність їхні господині, не дочекавшись повернення своїх. Тепер і найліпший історик-шукач не зможе визначити дату, коли померла остання з хранительок польськості у Львові: пані Мацейова, а може, пані Міколайова, а чи панна Бончкувна... Відійшов назавше у минуле отой старий польський Львув, якого ще й тепер інколи споминають корінні старожили-українці. Лише на облуплених стінах старих кам’яниць десь тут чи там видніють фрагменти назв старих кав’ярень чи “склєпув”.
Того польського Львова задушили пришельці-більшовики. Загосподарювали тут, як у своїй пролєтарській кишені. Забруднили кирзаками дорогі паркети в люксусах і віллах. Заплювали люстра і кафлеві п’єци. Обдерли костели, породили склади, маґазини, буфети і танцювальні комсомольські клуби. А як не стало вільних польських помешкань, взялися за українські – у кого було багатше, того вивозили на Сибір. Вселялися на все готове. Часто не вміли користуватися залишеним господарями начинням, постіллю...
На львівських цвинтарях є багато родинних гробівців, зайнятих пришельцями. Лише невідомо, чи повикидали вони польські кості, чи лягли просто на них. Ще й нині можна побачити там “двоязичниє” написи: знизу – польський з “назвіскем” господаря, а над ним – новіший, російський. З фамілієй “квартіранта”. Вірніше – окупанта.
Окупанти за життя, окупанти – і по смерті... Правдоподібно, оті старі пані з котиками і песиками залишились добровільно. Бо не мали з ким їхати. Бо пережили всіх рідних, стали самотніми і нікому не потрібними. Спочивають не в пишних гробівцях, а в забутих могилах.
Стара пані Білєцка мешкала в старій білій халурці. Була напівглухою. На польське різдво ми, малі збиточники, прибігали під її вікно і викрикували:
Сьруд ноцней ціши!
Лятают миши!
Нєх сі пані возьми кія!
Вшисткі миши повибія!
І бендзі спокуй!
Повторювали це доти, поки не рипали двері. На порозі ставала пані Білєцка. Ми готові були розлетітися, мов горобці. Та старенька запрошувала нас до покою. Там усе було білим: стіни, креденс, крісла, стіл, ліжко. Усякі покривала, обруси, простирадла, фіранки, рушники були у мережках, повитинаних квітах, листочках, а краї їхні мали френдзлі.
Господиня теж була вся в білому і мережках. Обличчя мала бліде, дрібно поморщене. Розчулено дякувала за “колєнду”, давала кожному “п’єрнікі” і копійки. Відходили ми з почуттям провини і встиду.
Якось хтось сказав: Білєцка померла. Негайно побігли ми до її хатини. Я ще ніколи не бачив мерця, було цікаво і навіть радісно. В покої нічого не змінилося. Лише посередині, на столі, застеленому білосніжним обрусом, лежала старенька пані. Була вся в чорному. Чорна хустина, чорні панчохи і тапочки. Складені на грудях білі руки тримали срібного хрестика на вервичці з чорних пацьорок. Біле, як парафінові свічки, лице було спокійне і трохи усміхнене. Здавалось – спить.
Нічого надзвичайного не діялось. Стало сумно, ми повиходили з хати і побігли. Мали інші інтереси. А по похороні про пані Білєцку забули. Мов і не жила ніколи.
Та вона стала привидом.
Якось я забавився у своєї бабусі дотемна. Прислали по мене брата. Він уже був школярем, темноти не боявся. Запам’яталось: надворі – гучта, задумлива темінь, проходимо повз хату Білєцкої. У хвіртці, що навпроти, щось бовваніє, біле і велике. Мовби людська постать. Не рухається. Брат каже:
– Дивись, то – пані Білєцка!
Бачу виразно: біле, побабчене лице, заплющені очі. Як тоді, на обрусі.
Волосся стає сторч, лице терпне, страшно кричу. Брат бере мене на руки, тисне до себе, тяжко несе додому, а я не вчаваю. Мама сплескує руками, бо я – як стіна і трясуся. Брат пояснює, що то стояла у самій сорочці і дихала свіжим повітрям баба Яга. Трохи заспокоююся. Повне ім’я баби Яги – Ядвіга, вона – сусідка Білєцкої. Але всі діти її бояться, бо знають, що то та самісінька баба Яга, що в казках. Вже розумію: баба Яга ночами перекидається у паню Білєцку.
Посеред ночі розплющую очі. Коло ліжка стоїть пані Білєцка. Вся в чорному. Добре бачу мертве лице зі стиснутими губами і очима. Нахиляється, хилиться до мене. Кричу зі страху. Мати мене втихомирює і забирає спати до себе.
Наступної ночі пані Білєцка стоїть біля ніг. Пхає руку під коц, відчуваю, як зимні кощаві пальці стискають ногу. Верещу – і мама знову забирає мене до себе.
Третьої ночі пані Білєцкої чомусь нема. Але в кімнаті з’являються дитячі скелетики. Бігають, сміються, клацають зубами, танцюють. Постукують кісточками, відбивають ритм. Дивлюся на це видовище без страху, з цікавістю. Ритм прискорюється, скелетики кружляють швидше, швидше... Раптово танець уривається, вони повертають черепи, дивляться на мене чорними отворами. І видаються до ліжка! Несамовитим верещанням буджу хату.
Удень мати приводить сусідку. В горнятку топлять віск. На голову мені ставлять миску з зимною водою, наказують тримати. Жінка щось шепоче, вливає в миску віск. Ставить її на стіл. У воді плаває грудка воску. Сусідка бере її:
– Во, дивися, вже той страх з тебе вийшов і перейшов у віск. Ото стоїть баба Яга, то – її лице, а то – руки.
Уважно придивляюся. Справді, є маленька фігурка. Має голову, руки. Є навіть хвіртка.
Сусідка кладе фігурку у кишеню запаски:
– Я закопаю її десь у полі глибоко, щоб ніхто не видів і не знав. Пані
Білєцка до тебе не прийде ніколи!
Відтоді сплю спокійно. Пані Білєцка відійшла назавше. А невдовзі за нею пішла і баба Яга.
Більше привиди мене не турбують, для мене не існують. Мені не страшні.
Боюся людей – тих, що не мають Бога.
|
|
