Галицькі націоналісти і східні конформісти
ХАРКІВ
Олексій ПОПОВ
22 січня Україна відсвяткувала День Соборності. Саме в цей день 1919 року в Києві на Софійській площі було урочисто проголошено об’єднання українських земель колишньої Російської імперії (УНР) і українських земель колишньої Австро-Угорщини (ЗУНР, яка була створена в Галичині) в одну державу. Проіснувала ця держава лише рік, причому контролювала вона територію значно меншу, ніж сьогоднішня Україна.
Повне об’єднання Галичини з Україною відбулося, як відомо, у вересні 1939 року і в остаточному підсумку мало зовсім не ті наслідки, які планував Сталін, ідучи з Гітлером на поділ Польщі. Зараз, зокрема, говорять, що курс сучасної української держави, яка протиставляє себе Росії, а українців росіянам, – це значною мірою результат впливу “галицького націоналізму”, який не притаманний решті українців.
Питання про те, як може 5 мільйонів населення трьох областей визначати політику 50-мільйонної країни, звучить уже майже 10 років і залишається риторичним. Між тим життя щоденно дає на нього відповіді. Скільки народу в організованому пориві любові до президента заповнило в російськомовному Харкові найбільшу площу Європи? Від 50 до 80 тисяч. У Донецьку, Луганську, Дніпропетровську і багатьох інших містах їх кількість також вимірювалася десятками тисяч. А скільки у Львові, де на минулих виборах Кучма набрав значно більше голосів, ніж у вищезгаданих містах? Одна тисяча. Про кількість мітингуючих в Івано-Франківську і Тернополі ЗМІ не повідомляли. Відомо, що Івано-Франківськ виявився єдиним містом в Україні, де суд вирішив, що палатки учасників акції “Україна без Кучми” не заважають гулянням біля новорічної ялинки, і скасував рішення влади про заборону їхнього встановлення. На сході країни суди проштампували рішення влади. А коли минулого року Україна була таким самим організованим чином охоплена достроковим голосуванням на квітневому референдумі, то у Львівській області так проголосувало 38% населення, тоді як у Харківській, Донецькій і Луганській – 65-66%.
Чому адміністративний ресурс у Галичині не працює так, як на інших територіях України? Чи влада там інша, чи люди? Влада – обласна і районна – всюди в Україні призначається президентом, який керується одними і тими ж принципами.
З населенням Галичини також намагається працювати відповідно до завдань неспокійного для України часу.
Так, у грудні Тернопільське обласне відділення освіти дало розпорядження, щоб у “кожній школі адміністрація призначила людину, яка до певного часу кожного дня повинна надавати в міський відділ освіти звіт із місця подій будь-якого характеру, а відділ, у свою чергу, передасть інформацію в облдержадміністрацію.” У тому числі, в інформації вказувались “акції за участю народних депутатів, характеристика активності суспільних організацій (зібрання, мітинги, маніфестації і тому подібне)”. І тернопільські вчителі стали інформувати, але спершу не адміністрацію школи та області, а агенцію УНІАН, якій повідомили, як з них хочуть зробити “стукачів”. Натомість учительська профспілка області зібралася й ініціативу облно засудила. Тільки, скоріше за все, це не була ініціатива лише тернопільської влади, її вирішили випробувати як експеримент у деяких областях з різних регіонів. Однак там все іде за планом, без витоку інформації. Адже вчителі – ударна сила всіх акцій у всенародній підтримці того, що потрібно владі. У цьому вони вийшли на європейський рівень – потрапили у звіти ПАРЄ та ОБСЄ на минулих виборах зі своєю надзвичайною агітацією на робочих місцях за президента. Але з тернопільськими вчителями не так сталося, як гадалося. Тому що люди в Галичині інші. І не тільки у ставленні до політики. Рівень самогубств у Львівській області – 9 на 100 000 населення, у Тернопільській – 11, в областях східної України – від 30 до 42. Рівень абортів в Галичині також у 4-5 разів менший.
Не кваптеся пояснити це впливом релігії. Він великий. Але в сусідній Чехії та Угорщині, де комуністичні режими проіснували майже стільки ж, скільки в Західній Україні, лише у м’якшій формі, вплив церкви не настільки вагомий. На мою думку, галичани такі, якими вони є, не тому, що релігійні, а навпаки: вони релігійні в силу своєї “пасіонарності”. Ось чому галичани, на відміну від іншої частини українського народу, створили у певний спосіб зародки громадянського суспільства. Так, проблема величезних штрафів для ЗМІ у зв’язку з нібито завданою моральною шкодою нагальна для всієї України. Але тільки галицькі журналісти змогли рушити зі Львова до Києва і тиждень протестувати, вимагаючи заборони штрафів. Інша провінційна журналістика мовчала. І буде мовчати, а скаже керівництво – напишуть передовики про те, як такі штрафи виховують почуття відповідальності.
Від цієї “пасіонарності” галичан – і бажання нав’язати співвітчизникам по інший бік Збруча своє ставлення до проблеми мови, своє бачення державної політики. Це результат того, що тут, значною мірою, живуть духовними цінностями, у порівнянні з мешканцями решти України. Інше питання: які ці цінності. Автор саме такої духовності не поділяє, але змушений визнати, що його землякам будь-яка духовність взагалі не властива. Звичайно, доклавши зусиль, можна знайти серед них людей, у яких стурбованiсть тим, що робиться в країні, виходить за стіни власної квартири. Але набагато менше доведеться працювати владі, щоб заповнити площі міст Східної України біомасою, готовою підтримати все, що їй накажуть – і референдум про заміну президентства гетьманатом, і закриття газет й телеканалів російського мовлення, і навіть переклад російської та української мови китайською графікою.
(“Независимая газета”, Москва, 25.01.2001)
|
|
