Пояснювальна записка
Голові цензурного комітету ім. Ярослава Галана з приводу вистави "У.Б.Н."
РЕПЛІКА
Андрій БАТЬКОВСЬКИЙ, продюсер
90% тих, хто пише листи у ЗМІ – божевільні. Це не статистика, а загальна думка працівників Українського Радіо, де я ще півроку тому працював коментатором. От тепер і я долучився до славної когорти дописувачів. Хіба хочеш, – мусиш – продюсер як ніяк. А то мертві таки вхоплять живих. Листи свідомих львів’ян, обурених виставою “У.Б.Н.”, нагадали організований гнів колгоспників й академіків, слюсарів та оленеводів радянської доби, котрі, мовляв, Пастернака й Гончара не читали, але вони – падлюки, клєвєщуть на совєтскую дєйствітєльность etc.
Утім, цього разу йдеться, на щастя, лише про жменьку заполітизованих – тих, хто в Шейлоку бачить Суркіса, у Штірліці – майора Мельниченка, а в Наталці Полтавці – Юлю Тимошенко.
Сама ж по собі театральна публіка реагує на виставу цілком природно, з розумінням і душевною віддачею – так, як нам і мріялося, за що ми їй (публіці) щиро вдячні. Триденний аншлаг і стояча овація глядацького залу – чи існує показовіше свідчення актуальності теми та її адекватного розкриття?
Дехто гадає інакше. Вони пишуть, аналізують, викривають, з’ясовують, хто замовив п’єсу: Кучма чи Ющенко, Марчук чи Горбулін, ФСБ чи Моссад; побутує навіть версія, буцімто це я заплатив одному львівському дуетові, аби вони влаштували скандальчик – задля обопільного рейтингу...
І доводиться відповідати на їхні закиди.
Книга листування Зеновія Красівського з Айріс Акагоші (“Перегук двох над безвістю”. Харків: СП “Інарт”, 1995) привернула увагу авторів проекту “У.Б.Н.” як зворушливий роман у листах, унікальний зразок епістолярного стилю. Ми побачили вражаючу історію кохання на сучасному матеріалі у формі завершеного художнього твору і вирішили включити цю ліричну лінію як один з мотивів до нашого драматичного проекту.
А задум був ні більше ні менше – створити новітній міф сильного українця, образ позитивного героя, справжнього чоловіка, для якого ідея і честь – понад усе (Нашим слідчим варто було би звернути увагу на програмні вірші Євгена Маланюка, котрі слугували нам за інтродукцію та епілог; їх ще й було спеціально роздруковано та безкоштовно роздано глядачам, – називається “Звернення до глядачів вистави “У.Б.Н.”).
Звичайно, це було дещо зухвало – замахнутися на створення міфу. Проте за останні сто років чомусь ніхто не спромігся (і не збирався?) створити щось помітне в цьому напрямку! (Павка Корчагін, Микола Щорс і Платон Кречет, сподіваюся, сюди не зараховуються). То що, сидіти й чекати, поки за нас це зроблять Стівен Спілберг чи Нікіта Міхалков?
Так от, “У.Б.Н.” – не політична і навіть не аполітична, а антиполітична вистава.
Ось як формулюється тема п’єси: ветеран національного підпільного руху, старий політв’язень, усунувся від громадського життя в апогеї “перестройки”, оскільки, на його думку, політики використали Ідею заради задоволення особистих амбіцій, передусім влади і грошей. Решта дійових осіб – це в той чи інший спосіб його (героя) антагоністи, агенти сатани, котрі хочуть втягнути героя у свою брудну гру, прикриваючись його чесним ім’ям (На афіші, до речі, можна було б написати, що виставу створено за мотивами Книги Йова, що є чистою правдою. Але тоді б ми мали своїми опонентами також баптистів, менонітів, єговістів та єврейських фундаменталістів. Добре, що не написали!).
Лірична лінія сюжету – віртуальне кохання між героєм та молодою американкою, прибічницею Міжнародної Амністії. Її (лінію) запозичено з реального листування реальних Зеновія Красівського та Айріс Акагоші. Це зазначено у тексті п’єси, на афіші та в буклеті вистави. Запозичено також реалії трагічної загибелі дружини Красівського, Олени Антонів. Цим усі збіги й обмежуються!!! Наголосимо ще раз, про всяк випадок, що лінія кохання не є основною у виставі!
Навпаки, автор зробив усе, аби створити узагальнені образи представників двох поколінь українських націоналістів, через сценічний конфлікт показати буття української ідеї в наші дні, на 10-му році Незалежності; як сприймають сьогодні оцю пресловуту “Ідею” “старі” й “нові” українці. І, з іншого боку, хотілося, з огляду на досвід російських сусідів, звернути увагу глядача на те, як цинічно й небезпечно може бути використано гасло національної ідеї її ж колишніми гонителями – совєтськими спецслужбами, котрі не лише мріють про відродження тоталітарної Імперії, але й активно діють у цьому напрямку. Далі трохи конкретики для неуважних:
1. Жоден з героїв зумисне взагалі не має прізвища, а імена (за винятком Олени) не мають паралелей із біографією З.Красівського; так, Зенон (іменини 7/20 травня) , а не Зеновій (30 жовтня/12 листопада); Сінді, а не Айріс.
2. З.Красівський помер у 1991 році. Тоді Україна ще не була незалежною, жодних партій, крім комуністичної, не існувало, так само, як президента, парламенту тощо. Дія ж вистави відбувається сьогодні, у
2001 році!!! Про які аналогії з Красівським можна розводитися, коли він ніколи не діяв за подібних обставин! Де сказано, що “У.Б.Н.” – це його біографія?
3. З.Красівський ніколи не закликав до збройного опору. Наш вигаданий Зенон, на відміну від реального Зеновія, – очевидний “екстреміст”! (Хоча, як нам розповідав один ду-у-уже відомий націоналіст, у 1989 році Красівський висловив у приватній розмові палке бажання розстріляти з кулемета Верховну Раду – себто не будівлю, а її вміст. З обережності вважатимемо цей спогад апокрифом).
4. З.Красівський та О.Антонів не мали спільних дітей. Відтак наш безіменний Син (“наш син єдиний”) не може викликати жодних конкретних асоціацій (хіба що хтось сам з власної волі зідентифікує себе з ним, як упізнав себе в Зенонові головний освітлювач театру Заньковецької). Це ж просто, як борщ: Син – представник нинішнього покоління цинічних прагматиків, Друг – узагальнений образ зрілого ренегата, на їхньому тлі, згідно із задумом, патологічно чесний ідеаліст (у значенні “відданий ідеї”) Зенон має виглядати ще переконливішим.
5. Реальна Олена Антонів була учасницею дисидентського руху, активісткою УГКЦ і розпорядником Фонду Сахарова, тоді як наша Олена – звичайна жінка, котру цікавить лише її сім’я. Мотивацію викладено в пункті 4.
6. Реальна Олена Антонів загинула
1986 року внаслідок нещасного випадку, натомість Олена з “У.Б.Н.” є жертвою убивства, запланованого КДБ. Пояснити, чому?
7. Айріс Акагоші померла від раку
1987 року, наша Сінді померла у 1980-му в психіатричній лікарні. У виставі Кадебіст твердить, що це його підлеглі писали листи Зенонові. У такий спосіб ми ще більше відриваємо сценічну дію від ліричного першоджерела. Чи зрозуміло, навіщо?
Отже, ВСЕ ОПИСАНЕ – СУЦІЛЬНА ВИГАДКА!
ЗЕНОН – ЦЕ НЕ КРАСІВСЬКИЙ!!!
СІНДІ – ЦЕ НЕ АЙРІС!!!
ОЛЕНА – ЦЕ НЕ АНТОНІВ!!!
СИН І ДРУГ – ЦЕ УЗАГАЛЬНЕНІ НЕГАТИВНІ ОБРАЗИ!!!
Але: ГРУПА “ВСЯК ВИПАДОК” – ЦЕ ГРУПА “ВСЯК ВИПАДОК”! СЕСТРИ ТЕЛЬНЮК – ЦЕ СЕСТРИ ТЕЛЬНЮК!
Шановні політикани! Займайтесь політикою, а не театром! Не ходіть на виставу “У.Б.Н.”, заощаджуйте гроші! У вас незабаром вибори, тільки ми на вас не працюватимемо!
29.01.2001 м.Київ
|
|
